28 січня, 2015

ТРАДИЦІЇ ЧИ АНТИТРАДИЦІЇ?

Стаття була написана після відвідин похорону передчасно померлого нашого молодого родича , коли на поминальний обід зібралось майже пів села, за стіл сідали тричі.
 Надрукована в церковно-православній газеті Рівненської єпархії УПЦ КП у вересні 2004 року.

ТРАДИЦІЇ ЧИ АНТИТРАДИЦІЇ?

Кожному народові, що має свою історію, властиві численні традиції. Під цим терміном ми розуміємо звичаї, обряди, правила і норми поведінки людей, що передаються ними із покоління у покоління. Характерною ознакою традицій було і залишається їх добровільне, а не примусове дотримання, причому не лише окремими людьми, а й нерідко цілими етнічними групами, а то навіть і народами.

Традиції живуть і діють довгий час, буває, що і століттями. Вони народжуються з волі тих, хто бачить у них певний сенс. І відходять у небуття, коли громадська чи суспільна думка вважає їх такими, що віджили свій вік і стають гальмом на шляху до подальшого прогресу. Іноді, вбачаючи небезпеку у певній традиції, влада намагається заборонити їх шляхом адміністративних, а то й силових методів.

Такі звичаї і пов'язані з ними обряди: як відзначення релігійних та державних свят, дня народження та іменин, одруження, завершення навчання, новорічні, різдвяні та великодні поздоровлення, вшанування пам'яті загиблих за волю України, нарешті — відзначення першої зарплати, вікових, трудових та творчих ювілеїв, виходу на пенсію і т.д. надійно увійшли в наш побут та життєдіяльність.

Не дивно, що державна влада нерідко намагається під виглядом традицій нав’язувати своїм громадянам бажані їй норми поведінки: публічні, а то й сімейні святкування і перетворення їх у "всенародні”.
Ми вважали за потрібне зупинитися на суспільній значимості традицій не випадково, бо хочемо повести мову про одну з далеко не пересічних традицій, що сягає своїм корінням у глибоке минуле, але з певних причин, на мою думку, останнім часом набула істотних збочень, а отже й певного, далеко не позитивного спрямування.
Йдеться про вельми сумну традицію поминання померлих за спільним столом після повернення рідних, близьких, друзів та знайомих із цвинтаря.

Цей звичай нашого народу бере свій початок із незапам'ятних часів. У християнській Русі-Україні з часом він набув не лише духовної обрядовості, але й багатовікової традиції. Маючи істинну віру у безсмертя людської душі, загальне майбутнє воскресіння померлих. Страшний Суд Христів і останню відплату кожному за його земні діла, Православна Церква не залишає своїх померлих чад без молитви, особливо у перші дні після їхньої смерті та в дні загального поминання спочилих. Вона молиться за них на третій, дев'ятий і сороковий дні після їхньої смерті.

На третій день Церква, згадуючи Воскресіння Ісуса Христа, молить Його воскресити померлого для блаженного майбутнього життя.

На дев'ятий день Церква молить Господа, щоб він зачислив померлого до собору угодників Божих, розділених, як і ангели, на дев’ять чинів.

На сороковий день звершується молитва до Господа, щоб Він оселив душу спочилого раба там, де праведники спочивають.

Нарешті, у роковину смерті померлого моляться за нього близькі йому рідні і вірні друзі, висловлюючи цим віру,що день смерті людини не є днем знищення, а нового народження для вічного життя, день переходу безсмертної душі людської в інші умови життя, де вже немає місця земним хворобам, печалям і смутку.

Що стосується трапези, тобто поминального обіду, то хоч про нього і не згадується у канонічних джерелах, тим не менше, цей елемент тризни завжди був і понині залишається традиційним не лише у нашого народу. За родинним столом, природно, мова йде про померлого, про його добрі, незабутні та благородні вчинки. Так і має бути.

Однак, з різних причин, за останні роки поминальні обіди в нас перетворюються у багатолюдні застілля, на яких присутні часто сотні людей. Серед них бувають навіть такі, хто померлого майже не знав. Часто-густо ці обіди мало чим різняться від відзначень іменин, ювілеїв, ба, навіть весільних трапез, де святкові столи вгинаються від спиртних напоїв та їжі. То ж не дивно, що вже третю стопку нерідко п'ють “за любов", а відтак згадують та виконують улюблені пісні, анекдоти та інші “номери”. Таким чином із траурно-поминального обід переростає у типовий, сучасний, гучний бенкет з усіма властивими йому атрибутами, хіба що без танців та вигуків “гірко!"

Не будемо сьогодні шукати причин, які перетворили дотримуваний століттями традиційний обряд поминок у нинішню післяпохоронну масову пиятику. Біда в тому, що це явище стрімко поширюється по всій країні і, хочемо ми того чи ні, спонукує рідню померлого організовувати поминальний бенкет “ не гірший ніж у інших людей ” та витрачати на його проведення значні кошти. Але до весілля сім'я готується місяцями, а то й роками, та й гості приносять сувеніри, подарунки, “конверти”. Що ж до поминок та горя, що негадано - нежданно звалилося на голови рідних, падають ще й матеріальні витрати.

Сьогодні українське суспільство, як і раніше, неоднорідне, але тепер воно розмежоване ще й на далеко неоднакові джерела та засоби існування. Більшість людей, зокрема літнього віку, перебувають за межею бідності. Організувати “пристойний" похоронне завжди під силу пересічній сім'ї навіть із середнім достатком. За опублікованими нещодавно в пресі даними, скромний похорон у нас обходиться сім'ї від 1500 до 2300 грн. Труна, для прикладу, коштує від 148 до 1800 грн., вінок 30-600 грн., автобус 210 грн., копання могили 35-60 грн., оркестр 240 грн. Що ж до поминального обіду, то кафе, в середньому, вимагають по 25-35 грн. за одного присутнього. (Для порівняння – за інформацією ритуальних служб м.Рівне копання могили нині коштує від 300 грн. , найдешевша домовина 311грн , катафалк в межах міста – 388 грн. Поминальний обід вартує в середньому 100-150 грн. на людину)

Фінансування похоронних витрат, навіть частково, підприємством, установою, фірмою чи окремими працедавцями в нас поки що носить обмежений характер. Державна допомога сім'ям у зв'язку із втратою вчорашнього трудівника теж бажає кращого. Нарешті, добровільне страхування на похорон в Україні перебуває поки що у зародковому стані.

В селах похоронні витрати дещо вільніші, але теж недешеві. І, звичайно, 'їх левину долю становить поминальний обід.

Нарешті, замість того, щоб у вузькому родинному колі пом’янути передчасно померлого, сім'я змушена годинами обслуговувати співчуваючих Бо така “традиція".

Це антитрадиція, збочений обряд, що виник не в руслі споконвічного українського християнського звичаю, а всупереч йому, в результаті нав’язуваного нам століттями способу життя, коли кожна подія, добра чи погана, повинна була закінчуватися пляшкою, і це врешті- решт стало традицією з усіма її наслідками ?

Чи в силах ми призупинити лавину пияцтва, що останнім часом продовжує вповзати у всі сфери нашого громадського, духовного і навіть релігійного життя?

Маємо надію, що справа поправима .І рух за очищення духовного обряду поминок від алкогольної скверни—один із кроків на шляху до морального відродження нашого люду. І, треба сказати, що в окремих регіонах громадськість вже взялась наводити моральний порядок у містах і селах у цьому напрямку. Ініціатором цього благородного руху стала наша українська Церква, яка спільно з національно-патріотичними організаціями і товариствами діє досить активно.

В ряді православних парафій Західної України віруючі приймають звернення до однодумців, в яких закликають їх утримуватися від масових відвідин післяпохоронних поминальних обідів, відмовлятись взагалі від вживання за обідом алкоголю.

Священики неодноразово просять присутніх прислухатись до цих Звернень громад. Таку ж роботу серед своїх парафіян ведуть найсвідоміші члени церковних громад. Ідея, що поминки — не весілля, що сім'ям, яких спіткало горе, потрібні моральна підтримка та співчуття, а не чергова пиятика, навіть якщо вона спричинена добрими і благородними мотивами.

Думається, що рух за моральну чистоту християнських поминок, який ініціювали окремі релігійні громади західного регіону України, може і повинен отримати схвалення і підтримку і в нас на Волині та Поліссі. Тим більше, що в окремих містах і селах він уже діє.

На мою думку, було б доцільно нашому духівництву, таким громадським об'єднанням, як Товариство “Просвіта", Конгрес української інтелігенції спільно з іншими національно-патріотичними товариствами та організаціями розгорнути в селах і містах краю продуману, сповнену духовного і патріотичного натхнення виховну роботу серед широких кіл віруючих щодо відмови від вживання алкоголю на заупокійних трапезах, щоб не перетворювати післяпохоронні поминальні обіди у масові, багатогодинні застілля.

Вважаю, що такі пропозиції знайдуть певний відгук у середовищі церковної та світської громадськості, а незаангажована преса знайде місце на шпальтах своїх часописів дати змогу бажаючим обмінятись думками з цього приводу.

                                                                                              Йосип Пацула, доцент РДГУ.




Дописати коментар