20 лютого, 2015

Хто вони, ці нові емігранти до Канади?


Якось українська служба радіо «Свобода» в циклі передач «Україна і світ» подала інформацію з Канади. Там з ініціативи Української Вільної Академії відбулася наукова конференція, предметом обговорення якої стала проблема сучасної еміграції українських громадян на постійне проживання до Канади. Автор передачі, аналізуючи хід поновлення канадської общини українськими емігрантами, висловлював жаль, що, на відміну від минулих десятиліть, сучасні українці, що прибувають до країни кленового листка, «не збагачують канадську спільноту патріотичними настроями та діями, а віддають перевагу, у першу чергу, економічним факторам, тобто вони не сприяють українсько-канадським культурним, освітнім, політичним, релігійним зв'язкам, а дбають про своє матеріальне забезпечення».
 Слухаючи роздуми радіокоментатора, я подумав, а погано це чи добре? Звичайно, для України! дійшов висновку: може, й краще, що в Канаду не їдуть ті, у кого збереглася тепла струна до України, а їдуть ті, хто її остаточно духовно втратив або ніколи до того й не мав. То, може, нехай їдуть? Не хочуть в Росію чи Білорусь, бо там, кажуть, ще гірше, ніж у нас, то нехай собі мандрують хоч на край світу. Бо чи потрібні нам такі «українці»?
Мені пригадується розповідь одного ветерана війни, який згадував, що, здається, у 1942 році на одній ділянці фронту німці повернули росіянам назад чи то узбека, чи то таджика з табличкою на шиї: «Для вас він - не вояка, для нас - не язик. Жаль тратити на нього кулю. Заберіть собі його назад». Маємо надію, що Канада не поступить так з тими «українцями», що драпають сьогодні за океан.
Українська еміграція до Канади, як відомо, пройшла декілька етапів, кожен з яких має свої характерні особливості.
Вона, по-перше, на двадцять років молодша від еміграції наших земляків до Сполучених Штатів. Першими відомими емігрантами, як ми знаємо, були два західних українці В.Єлиняк та І.Пилипів, що приїхали туди в 1891 році й поселилися в провінції Альберта. З 1892 по 1914 роки до Канади прибуло щонайменше 100 тисяч галичан та буковинців. У своїй поголовній більшості ці мандрівники шукали щастя-долі та порятунку від злиднів і голоду. Волиняки, що входили тоді до Російської імперії, як правило, емігрували на схід.
Друга хвиля нашої еміграції до цієї країни припадає на міжвоєнні  десятиліття (1920-1939 рр.). За цей час сюди прибуло близько 70 тисяч наших співвітчизників. Як стверджують наукові джерела, нові переселенці відзначалися високою національною свідомістю. Серед них було багато вояків українських армій, значне число інтелігенції, кваліфікованих робітників, комерсантів, чимало з грошовими запасами. Вони стали поселятися у провінції Онтаріо та у великих містах Квебеку й Британської Колумбії.
Поряд з галичанами сюди приїхало багато волиняків, а також біженців з підрадянської  України, що рятувалися від переслідувань за їхню участь у антибільшовицьких війнах. З другого боку, польська влада, дбаючи про максимальне зростання долі польського населення в цьому регіоні (нагадаємо, що в 1931 році поляки та римокатолики з українською мовою складали тут, від сили, 15,2%), всіляко активізували еміграцію українського населення, особливо його національно свідомої частини, за океан. «Еміграція заморська, - читаємо в одному державному документі тих часів, - це еміграція безповоротна і з уваги на це повинна стимулюватися, перш за все, серед українців та русинів». Нагадаємо, що тим українцям, чиє перебування в санаційній Польщі було вкрай небажаним, влада часто видавала безпроцентний кредит у сумі 1000 злотих на людину та брала на себе безкоштовне оформлення еміграційних документів.
Третій період еміграції до Канади припав на 1947-1954 рр. Основну масу емігрантів складали т.зв.остарбайтери, в'язні німецьких концтаборів, військовополонені, учасники збройних антирадянських формувань, утікачі з України й політемігранти ще 20-х років. За 6 повоєнних літ українська громада Канади зросла на 35 тисяч новоприбулих, які осіли переважно по містах, в основному у провінції Онтаріо. Ця повоєнна еміграція внесла істотне пожвавлення у суспільно-політичне й культурне життя українців Канади.

За офіційною статистикою, на початку 60-х років у цій країні проживало понад 750 тисяч чоловік українського походження, і вони обіймали четверте місце за кількістю населення Канади після британської, французької та німецької общин.
Порівняно високий рівень освітньої та політичної культури української громади Канади сприяв її активній життєдіяльності чи не в усіх сферах суспільно-політичного та громадського життя. Досить згадати, що близько 100 українських канадців після війни обиралися до федерального та провінційних парламентів, п'ятеро стали сенаторами, а понад 10 увійшли до федерального та провінційних урядів. Не можна не згадати також, що певний час генерал-губернатором Канади, тобто главою цієї держави, був син українського емігранта з Буковини Роман Гнатишин.
Нинішня хвиля української еміграції до Канади має свою принципову відмінність від усіх трьох попередніх. Її не можна назвати ні політичною, ні навіть економічною.
Коли після «холодної війни» і розпаду СРСР та комуністичної системи в Європі західні кордони для громадян СНД стали значно прозорішими, туди хлинула певна частина громадян з України, Росії, Білорусі та інших пострадянських держав. Слідом за євреями та німцями, які продовжували репатріюватися до своєї історичної батьківщини - Ізраїлю та Німеччини, на Захід все більше вирушало українців, росіян, вихідців з Кавказу, Середньої Азії та інших регіонів колишнього Союзу. Легально, а частіше нелегально, ці люди стали пускати коріння в західноєвропейських та заокеанських країнах і нарівні з громадянами інших держав світу сьогодні примножують їх кількісний та якісний людський потенціал.

Для Західного світу до певного часу стали бажаними молоді українці, бо вони мають добру загальну та професійну освіту, не цураються праці професійно нижчої кваліфікації, ніж мали в себе на батьківщині, але із значно вищим рівнем оплати.
Політичний нігілізм, що охопив частину української інтелігенції після 1991 року, а спричинила його не стільки ностальгія за радянським минулим, як соціально-економічна та морально-політична криза в Україні, штовхнув чимало здібних, працьовитих та потрібних молодій українській державі фахівців і, в першу чергу, науковців, інженерно-технічних працівників та інтелектуалів шукати кращого заробітку, а отже, жити поза межами своєї держави.
Для демократичної країни, якою Україна прагне бути, виїзд її громадян на тимчасове та постійне проживання за кордоном, не прийнято розглядати ні як злочин, ні як антипатріотичний акт. Сотні тисяч британських, американських, французьких, німецьких громадян живуть постійно в чужих країнах, дехто приймає навіть їхнє громадянство. Та для молодої держави, що у важких потугах утверджує свою політичну й економічну самостійність і при цьому вимушена розв'язувати низку надзвичайно складних соціальних і політичних реформ, що нерідко зачіпають корінні інтереси певних політичних сил і соціальних груп, у т.ч. й антинаціонального та антидержавного характеру, молоді, здорові, патріотично налаштовані люди, зокрема інженерно-технічного, гуманітарного спрямування, їй конче потрібні. Тому їх еміграція за кордон природньо сьогодні аж ніяк не бажана.
На жаль, певні політичні сили в нашій державі, що діють за принципом «Чим гірше, тим краще» і чиї функціонери перебувають нині біля державно-політичного керма різного рівня, не лише не шукають розумних і надійних шляхів для гальмування небажаної для нації еміграції, але й сприяють витоку потрібних країні інтелектуальних трудових ресурсів.
Я поцікавився, хто за останні роки виїхав з Рівненщини за кордон, у т.ч. до Канади, і маю підстави думати, що Україну покинуло чимало талановитих та ініціативних молодих фахівців, які змогли б принести значну користь своїй державі. Не виключено, що дехто з них у майбутньому повернеться, але чи будуть вони тоді так же потрібні батьківщині, як сьогодні?
Разом з тим, Україну проміняли на Канаду чимало й таких, за ким жаліти не варто. їх більшість серед т.зв.нової еміграції. Нехай їдуть. Побільше б таких. Чи не про них свого часу писав Тарас Шевченко:
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули у Бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
і люди не знали б, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Під час зустрічі з українською молоддю у Львові Римський Папа серед особливо гострих проблем, з якими зустрічаються молоді українці сьогодні, назвав їхній потяг емігрувати на Захід, і як наділена великим життєвим досвідом та розумом людина, Іван Павло II звернувся до них із закликом знайти застосування своїм здібностям та інтересам тут, у себе на батьківщині. Треба думати, що збоку буває видно краще.
Йосип ПАЦУЛА
 професор Рівненського інституту слов'янознавства.
Надруковано в газеті «Волинь», 2001 р., 6 липня, №27.



Дописати коментар