28 квітня, 2015

День перемоги чи день скорботи?

Мабуть, не так уже й багато людей знають, що 9 травня 1950 року було  зроблено перший реальний крок до того континентального міждержавного об’єднання, яке сьогодні носить назву Європейський Союз.

Того знаменного дня в Парижі, передчуваючи навислу над материком загрозу Третьої світової війни, що виповзала зі сходу, французький міністр закордонних справ Роберт Шуман звернувся до європейської спільноти із заявою, у якій зокрема сказав: «Мир у світі не можна зберегти без спільних зусиль тих, хто здатен його захистити й дати відсіч агресорові. В ім’я цієї великої мети Франції,
Німеччині та іншим країнам нашого континенту вже сьогодні належало б зробити перший крок до європейської Федерації, яка зможе стати на заваді силам війни й поневолення».

Через 35 років в італійському місті Мілан під час зустрічі, у якій взяли участь глави європейських держав та урядів, було прийнято рішення щорічно 9 травня святкувати День Європи як міждержавне й водночас національне свято європейців.
Кожна країна, що обрала шлях демократичного розвитку, вступаючи до Європейського Союзу, визнає мир і співробітництво як основні цінності міжнаціональної життєдіяльності й природньо бере на себе зобов’язання не тільки дотримуватись Статуту цієї організації, але також її символіки, традицій, у т. ч. й обрядовості.

А як бути з Днем Перемоги над нацистською Німеччиною, який в СРСР святкували десятиліттями і продовжують відзначати в країнах СНД сьогодні?

Перемоги над фашизмом – одним з двох найлютіших злочинних режимів ХХ століття, перемоги, на вівтар якої Україна, що офіційно, не будучи суб’єктом війни, поклала понад 8 мільйонів своїх синів і дочок. Вона увійшла в історію людства як і перемоги в інших численних війнах, про які ми згадуємо і, треба думати, будемо згадувати через сотні років.

Але, відірвавшись на мить від цієї конкретної дати, спитаймо себе, а для чого люди зберігають пам'ять про війни, відзначають ювілеї їх переможних звершень? Мені завжди здавалося, що це робиться перш за все для того, щоб нагадати молоді, що вона не повинна забувати про страхіття війни, щоб вона берегла пам'ять про загиблих. І, врешті-решт, в ім’я того, щоб у майбутньому не було воєн, а люди й народи розв’язували свої проблеми цивілізовано, тобто мирно.

Але вдумаймось, чи збуджуємо ми у своєму серці, у своїй пам’яті саме ці або подібні почуття цього дня? Боюсь, що ні. На перший план, як і впродовж минулих десятиліть, настирливо висуваються брязкання зброєю, барабанний дріб військових парадів та дифіляд, героїзація й обожнення «творців» перемоги – тих самих маршалів та вождів, яких в інші дні ми часто називаємо жорстокими, недолугими, а то й злочинними. У промовах, заявах та інтерв’ю окремих наших і особливо сусідніх державних, мілітарних та політичних діячів ми чуємо все ті ж самовпевнені заяви: «Мы побеждали и будем побеждать!», «Наш бронепоезд продолжает стоять на запасном пути» и т.п., часто не замислюючись, що ті, кого вони «побеждали», сьогодні живуть і діють на значно вищих рівнях науково-технічного, культурно-освітнього та побутового прогресу і їхня так звана «гуманітарна допомога» нерідко прислуговує нам у віковічній боротьбі з труднощами.

Вони вперто продовжують чіплятися за те, від чого давно вже відмовилися наші колишні союзники й противники. Європа вже десятки років живе без агресорів і жертв, без поневолювачів і поневолених. Я далекий, дуже далекий від того, щоб шукати негативи в наших східних чи західних сусідів, але вдумаймось, хто з двохсот Об’єднаних націй планети сьогодні збройно загрожує нам, що рано чи пізно визволить окремі міста й регіони України, бо вони «исконно» їхні? Хто постійно нагадує нам, що в ході минулої війни «освободил» нас від ярма фашизму, «проливая кровь во имя Победы», а тому ми повинні слідувати їхньому курсу. То ж чи не варто нагадати цим «визволителям», що у війні з гітлерівським нацизмом Україна втратила 8 мільйонів своїх громадян, тоді як вони – щонайбільше 5 – 6 мільйонів. Боляче називати ці цифри, тим більше порівнювати втрати, що визначаються мільйонами людських жертв, але,на жаль, і поза Україною, та і в нашій державі живуть і творять політичний клімат політикани, для кого ці жертви, як і для їхнього колишнього вождя, були і залишаються не більше ніж статистикою. Та якщо прийшлося вже до слова, то не зайвим буде нагадати вищезгаданим «рятівникам», що в роки німецько-радянської війни, яку дехто й далі продовжує називати в нас вітчизняною, у лавах вермахту, військ СС та інших збройних і допоміжних формуваннях 111 Райху перебувало понад півтора мільйона росіян. Це не тільки армія генерала Власова, це й донські казакі.



Радянський солдат забирає велосипед у мешканки Берліна, 1945 рік.

Народам, що входили до складу СРСР, перемога над гітлерівським нацизмом коштувала занадто дорого. Остаточні цифри втрат досі ще не названі. То ж День Перемоги для нас,українців, мав би бути в першу чергу Днем Скорботи по світлій пам’яті тих, хто став жертвою як гітлерівських, так і сталінських сатрапів, бо, як відомо, вони спільно, потай від власних народів затіяли і розв’язали цю найбільшу в історії людства війну.

Європа зрозуміла це давно й зробила для себе відповідні висновки. Нам, українцям, їх ще належить зробити.
Йосип Пацула,
Професор Рівненського інституту слов'янознавства.

«Волинь», 11 травня, 2001 року.
Дописати коментар