15 листопада, 2015

Провокації терориста Кузнєцова


 Сорок третій рік увійшов в історію Волині, як рік глибокого драматизму, гірких випробувань та героїчних пожертв. Серед численних подій, що випали на долю волинських українців у той незабутній рік війни, чи не найболючішою для них Голгофою стали масові екзекуції національно-патріотичної інтелігенції та анти­фашистського українського підпілля, що були сплановані та зорганізовані, як не парадоксально, спільними зусиллями німець­ких нацистів та московських більшовиків.
...Літом 1942 року серед численних антифашистських форму­вань, що діяли на Волині та Поліссі, появилось ще одне, якому з часом належало відіграти немаловажну роль у складному калей­доскопі міжнаціональних протиріч та кривавих конфліктів у цьому краї. Маємо на увазі загін особливого призначення, яким коман­дував старий чекіст полковник Д. Мєдвєдєв. Про цей розвідувально-диверсійний підрозділ НКВС написано сотні публікацій в радянській, польській, німецькій, югославській, американській пресі. Паблісіти загону зробив терорист та розвідник, що відомий під прізвищем Миколи Кузнєцова (він же Микола Грачов, Пауль Зіберт, Вільгельм Пух, Рудольф Фальке).
Про те, яку боротьбу з фашистами вів цей загін протягом ро­ку, ми дізнаємось не лише із спогадів самого командира і його оточення, але з вересня 1943 року і аж по березень 1944 року йо­го «бойова» діяльність відома з багатьох інших джерел. Хоч архів загону свого часу було поспішно вивезено до Москви і він досі засекречений, тим не менше у нашому розпорядженні нагрома­дилось достатньо документів та матеріалів, щоб можна було да­ти правильну, об’єктивну оцінку його діяльності як висококвалі­фікованого осередку дезінформації, політичних провокацій та терористичних актів не тільки проти українського національно-визвольного руху, а й проти широких верств українського загалу взагалі. Дозволимо собі стисло, опираючись на факти та доку­менти, проаналізувати антиукраїнську провокаційно-терористичну діяльність цього загону за період з осені 1943 р. по весну 1944 року у Рівному та Львові. Мета цього загону, як тепер вже остаточно встановлено, полягала в тому, щоб викликати у місце­вого населення незадоволення, обурення, а згодом і ненависть до воєнно-політичної діяльності ОУН-УПА. Досягти цієї мети пла­нувалось шляхом серії політичних убивств високопоставлених військових та цивільних нацистських чиновників, приписуючи публічно ці дії бойовикам УПА, які були особливо небезпечні для більшовиків. Адже за убивство кожного чиновника-німця не в бою нацисти методично знищували від 10 до 100, а то й більше заручників з числа мирного населення або в'язнів. З вересня 1943 року по березень 1944 року терористичною групою  медведівців під керівництвом Миколи Кузнєцова було здійснено при­наймні 7 публічних атентатів (терористичних актів) проти керів­них діячів нацистського режиму на Рівненщині та в Галичині, що набули політичного резонансу далеко за межами Волині та Гали­чини. Торкнемось коротко кожного із них:
20 вересня 1943 р. на одній з центральних вулиць м. Рів­ного пострілами з пістолета М. Кузнєцов убив імперського радника фінансів д-ра Геля і його ад’ютанта. При втечі на місці атентату було «випадково» залишено посвідчення українського націоналіста. Як результат гестапівці арештували та розстріляли понад 30 укра­їнських патріотів із числа антифашистів.
30 вересня (за іншими даними, 8 жовтня) на тому ж місці М. Кузнєцов кинув гранату в урядового президента, генерала П.Даргеля. Хоч нацист залишився живим і навіть неушкодженим, тим не менше за цю акцію українське населення Волині заплатило дорого. Лише в Рівненській окружній тюрмі було розстріляно 300 в’язнів - заручників. У своїй поголовній більшості це були українські інтелігенти Рівного, Луцька, Крем’янця, Дубна, Дубровиці та багатьох інших міст і сіл Волині. Залишати гаманець з документами націоналіста не було потреби, бо ніхто не сумнівався, що замах на Геля та Даргеля - справа рук одного терориста.
10 листопада біля правління «Пакенаукціон» у м. Рівному група Кузнєцова вбила заступника Коха по інтенданству генерала Г. Кнута, його ад’ютанта та шофера. Реакція фашистів не забарилась. Як пише сам Мєдвєдєв, за вбивство Кнута в Рівненській тюрмі знову було знищено усіх її в’язнів, тобто понад 300 чоловік.
15 листопада із своєї квартири по вул. Млинівській у Рівному групою Кузнєцова був викрадений генерал фон Ільген. На його письмовому столі викрадачі залишили записку, яку нібито написав козак-денщик: «Дякую за кашу. Іду до партизанів. Беру з собою генерала. Козак Кузько». Генерала живим до загону довезти не вдалось. Його закопали в декількох кілометрах від Рівного. Проте нацисти мали надію повернути викраденого. По місту й окрузі було розклеєно оголошення, в яких повідомлялось, що 200 заручників буде скарано на смерть, якщо до двох місяців генерала не буде повернуто. Його не повернули.
16 листопада у приміщенні суду в Рівному М. Кузнєцов за­стрілив головного суддю А. Функа. Як стверджує Надзвичайна Державна комісія по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників, у м. Рівному та Рівненській області у відповідь на цей акт гітлерівці знову розстріляли понад 350 ув’язнених, що перебували у рівненській в’язниці. Характерно, що в акті комісії (травень 1944 р.) не було названо ні імені «месника», ні тим більше його політичної орієнтації, хоч члени цієї комісії В. Бегма та Т. Новак прекрасно знали убивцю. Називати його справжнє ім’я було тоді вкрай небезпечно. Надто болючими були ще рани у сотень сімей, чиї рідні та близькі загинули як заручники. Про нього, як відомо, заговорили лише через п'ять років.
1 лютого 1944 р. у Львові в приміщенні Люфтваффе, що на вулиці Валовій, 1 1/А, пострілом з пістолета М. Кузнєцов застрілив начальника штабу авіаційного полку підполковника Г. Петерса та єфрейтора Зайделя. Звістка про цю подію рознеслась по всьому місту. Які репресивні заходи щодо населення вжили нацисти за вбивство свого чиновника - невідомо.
9 лютого на вул. І.Франка у Львові з вигуком «Слава Україні» М. Кузнєцов пострілом з пістолета застрілив віце-губернатора Галичини д-ра О. Бауера та начальника канцелярії президії губернаторства д-ра Г. Шнейдера. Із звіту, який М. Кузнєцов під­готував для свого начальства і який було вилучено у нього при обшуку під час затримання польовою жандармерією УПА 2 бе­резня 1944 р. в лісі біля с. Верба на Волині, дізнаємось, що... «Як і в Рівному, провокація у Львові була дуже успішна». Як відомо, німці розстріляли по­над дві тисячі заруч­ників.
Історик В. Косик висловлював припу­щення, що на рахунку Кузнєцова атентатів значно більше. Йому, зокрема, припису­ється також замах на керівника пропаганди райхскомісаріату Йоахіма Пальцо в лютому 1944 р В 1990 році ми діз­нались, що з його «лег­кої руки» загинуло чимало жителів Чернівців у 1940 році. Гадаємо, що досить цитат та коментарів. Навіть неупередженій людині стає зрозуміло, що сім терористич­них актів, описаних вище, були розраховані не стільки на ускладнення воєнно-політичної ситуації на фронті, скільки на сти­мулювання репресій проти українського населення з боку гітле­рівців. Система заручництва, яку фашисти запозичили ще до війни у своїх більшовицьких партнерів, діяла бездоганно впро­довж усієї війни. Це страшна система, що діє в різні часи і у різних країнах, але діє ефективно і плідно, хоч є по своїй суті злочинною та аморальною. 89-річний Ф. Ф. Новак із Рівного, який пройшов усі кола пекла нацистів у нашому місті, так роз­повідає про методу відбору заручників серед жителів нашого мі­ста: «На нашій вулиці хтось убив німака. Вони рішили за це роз­стріляти 30 заручників, по одному чоловікові із будинків №№ 1,3, 5,6... Прийшли до нашого сусіда. В хаті застали господаря, його дружину, дочку, престарілу матір та знайому, що приїхала із села.
Старший із гестапівців вирішив поступити «демокра­тично». «Нам потрібен один заручник від вашої сім'ї, - сказав він. - Даю вам вибір, хто сам зголоситься, або кого всі ви визна­чите. Не виключено, що його розстріляють». Добровольців не було. Вся сім’я просила зберегти їм життя. Це не допомогло. Око гестапівця впало на дочку. Тоді мати вирішила її замінити. Ні, сказала бабуся, я - найстаріша, мені й іти. Батько сказав, що не може цього допустити і згодився іти сам. Побачивши таку ситуацію, гестапівець вирішив взяти з хати двох заручників, бо тут багато добровольців».
Колишній курінний УПА М. Скорупський, що партизанив на Волині під час фашистської окупації, у своїх спогадах згадує факт, що в 1942 році німці завезли в один із так званих «ліген- шафтів» (колишній колгосп Антопільського району) молотарки, кожна з яких була «застрахована» життям 300 селян і спаленням села на випадок, якщо її знищать партизани або зловмисники.
Серед багатьох сотень замучених фашистами заручників, імена яких стали нам останнім часом відомі, було чимало актив­них антифашистів - вояків УПА, підпільників ОУН, комуністів, учасників польського руху опору, євреїв, були навіть абісинець, двоє німців, голландець. Але основна маса знищених - це без­невинне українське населення, що не належало до будь-якого політичного угруповання - хлібороби, ремісники, робітники, інте­лігенція, духовенство. На них, власне, й була розрахована чер­воно-коричнева операція.
Як повідомляла газета «Волинь» в жовтні-грудні 1943 року, в ряді сіл Рівненського, Костопільського та Дубнівського повітів пройшли сільські збори, на яких селяни звертались до німецької окупаційної адміністрації з проханням дати їм зброю. «Ми готові організувати самооборону, - заявляли вони, - і таким чином запевняємо вас, що не пустимо в село жодного партизана, якої б масті він не був».
Чи не на таку реакцію сподівались організатори провокації у Москві та Берліні? Можна не сумніватися, що саме на такі ухвали розраховували і безпосередні організатори антиукраїнських акцій із керівництва загону полковника Мєдвєдєва. Офіційно радянське право, а за ним і радянська історіографія, політологія, ідеологія та мораль називали тероризм злочином. Як читаємо в останньому виданні «Советского Енциклопедического словаря» за 1981 р. «Террористический акт - зто опасное преступление, которое заключается в убийстве или причинении тяжких телесных повреждений государственному или общественному деятелю или представителю советской власти...» Отже треба вважати, що діяль­ність, спрямована проти радянського керівника або діяча «всего прогрессивного человечества» - це терористичний акт, в той час як така ж діяльність, спрямована проти представника «імпе­ріалістичного, антидемократичного, буржуазно-націоналістичного та йому подібного руху» має бути тлумачена як «акт возмездия», тобто морально та юридично виправданий вчинок.
Тероризм завжди був і залишається нечесною зброєю в політичній боротьбі. Сьогоднішні арабські, ірландські, італійські терористи, здійснюючи свої, не менш жорстокі від фашистських, акти, тим не менше мають сміливість, як правило, того ж дня телефоном чи листом повідомити поліцію та пресу про те, хто бере на себе відповідальність за терористичний акт.
Згадані нами вище вчинки М. Кузнєцова і його групи не тільки виконувались, як кажуть, у масках, але й супроводжувались фальшивими доносами типу «Це - вони! Беріть їх! Це - вони!».
Як пише У. Самчук з приводу кузнєцовських атентатів, ”... провокація совітської агентури потрапила на добрий грунт. Німцям не потрібно було доказів... бо вони й так чекали якоїсь приключки, щоб щось таке поповнити. У цей час вони були позбавлені будь-якого глузду. І провокатор вибрав для цього дуже вдалий час. А Україні це коштувало тисячі дуже вартісних для неї людей».
Цивілізований світ, як правило, цурається тероризму, нама­гається відмежуватись від нього. Згадаємо хоча б замах на римського Папу, дике знищення ізраїльських спортсменів з олімпійської команди у Мюнхені, диверсію з південно-корейським літаком над Сахаліном, вибух у американському клубі в Берліні... В Радянському Союзі, незважаючи на голослівне заперечення тероризму як форми класової та політичної боротьби, він завжди був у пошані, справою честі, доблесті та героїзму. Згадаємо хоча б політичні вбивства С. Петлюри, Є. Коновальця, Я. Масарика, Л. Троцького, Л. Ребета, С. Бандери, а також досі невідомі на Україні політичні вбивства відомих на Заході емігрантських лідерів із так званих соціалістичних країн: словацького міністра Чернака, руму­нського емігранта Бельдсану, українців К. Чайковського, Н. Горбанюка. їх було організовано та здійснено агентами КДБ. Як були відзначені безпосередні виконавці терористичних актів? Най­вищими урядовими нагородами аж до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, нагородження високими бойовими орденами, просуванням по службі, а головне - створенням і підтриманням ореолу слави, всенародної шани та любові до людей, для кого тероризм став професією.
Десятиліттями візитною карткою Рівного був пароль - місто партизанської слави. Цю фразу інтерпретували більш детально і доступно так, що «...в грізні роки війни тут творив свої героїчні подвиги простий російський хлопець М. І. Кузнєцов...».
Його іменем було названо одну з найкрасивіших вулиць, дбайливо доглянутий сквер, у нього в місті донедавна був свій будинок-музей, тут діяли десятки піонерських дружин, ком­сомольських клубів ім. Кузнєцова, книжки про нього та його со­ратників стали окрасою кожної бібліотеки, книгарні, він був визнаний Почесним Громадянином міста, без його портрета чи погруддя не виходила ні одна брошура, буклет, довідник чи аль­бом про місто, його пам'ятник прикрашав площу перед міською мерією. Якось після лекції група студентів звернулась до мене із запитанням: чи був М Кузнєцов героєм?
Ми довго говорили на цю тему і в більшості своїй прийшли до висновку, що він цілком і повністю заслужив звання Героя Радянського Союзу, бо його діяльність повністю відповідала моралі того суспільства, яке претендувало на прапороносця планети, але, виходячи з норм загальнолюдської моралі, такі вчинки аж ніяк не можна назвати героїчними, бо вони - аморальні. Нарешті для України ця людина свідомо вчинила низку огидних злочинів, бо спричи­нилась до загибелі багатьох сотень патріотів та мирних громадян. У листі, який біографи М. Кузнєцова називають його заповітом, ця людина напередодні своїх теракгів записала: «...Завдання, яке мені належить виконати, дуже важке, і щоб його здійснити, треба пожертвувати своїм життям... Я люблю життя, я ще дуже молода людина, але я зроблю це. Хай знає весь світ, на що здатен російський патріот-більшовик.
Я піду на смертний бій з іменем мого Сталіна-батька, друга, вчителя. Передайте йому мій привіт».
Як ставитись до таких слів, до такого листа та його автора? Можна по-різному. Адже слова запальні, помисли, треба думати, патріотичні. Відданість вождю і готовність загинути з його іменем - характерна риса політичних фанатиків типу японських камі­кадзе, хортиських смертників, убивць Індіри Ганді та її сина, па­лестинських, філіпінських, ірландських бойовиків і, звичайно, ра­дянських бійців незримого фронту... Микола Кузнєцов був таким, як кращі представники того світу, який він захищав і за який віддав своє молоде життя...
В інших людей буде інше ставлення до цієї людини. Відомий У. Самчук, що в роки фашистської окупації жив у Рівному, був свідком атентатів М. Кузнєцова і тих наслідків, до яких вони привели. У книзі спогадів «На коні вороному» він так висловлює своє ставлення до нього: «Українські люди! Мешканці міста Рівного! Коли ви будете проходити біля пам'ятника М. Кузнєцова, па­м'ятайте, що його поставлено провокаторові за знищення понад півтисячі дуже вартісних ваших братів і сестер».
Так хто ж він, Микола Іванович Кузнєцов?
«... Стало известно также, что в Ровно по подозрению в убий­стве Геля арестовано и расстреляно 38 виднейших украинско-немецких националистов, в том числе 13 работников так назьіваемого “всеукраинского гестапо”; бьіл арестован редактор газетьі «Волинь», издававшейся на украинском язьіке под диктовку гитлеровцев, и некоторьіе другие «деятели». Арестьі не ограничились только Ровно.
Подобньїе вести не могли не вьізвать у нас чувства удовлетворения...»
Так завершує опис першої провокаційно-терористичної операції в Рівному її «архітектор», а згодом інженер-полковник людських душ Д. Мєдвєдєв. Убивство високопоставленого фашистського чиновника було розраховано на зворотну реакцію німців - арешт і розстріл заручників, причому саме з українського національно-патріотичного середовища. На жаль, так і сталось. Так хто ж вони, ті 38 «виднейших» українсько-німецьких націоналістів? Тих 13 «ра­ботников всеукраинского гестапо»?
Півстоліття їх імена були утаємничені, правду могли знати лише окремі. Сьогодні вперше за 50 років ми маємо змогу опублікувати їх. Склали ми цей список (на жаль, ще неповний) з допомогою рідних, близьких, друзів, знайомих, сусідів. Правопис деяких прізвищ та імен треба ще уточнити. Про кожну другу жертву можемо вже де­що сказати. Решту належить ще «розшифрувати». Зможемо це зробити тільки з вашою допомогою, шановні читачі.
Ще недавно місце загибелі цих людей було помічено бетонним стовпом з епітафією, текст якої не стільки розкривав, скільки приховував справжню причину трагедії. Додамо, що тут, в урочищі Видумка, у долинці, що на вул. С. Бандери, навпроти ВПТУ № 1 біля кафе «Фламінго» та станції технічного обслуговування, було роз­стріляно, спалено та прикопано в 1943-44 рр. прах ще біля 3,5 тисяч мирних жителів Волині.
                                                                                               
 Й.Пацула, перший голова Рівненської обласної
 Громади Конгресу української інтелігенції,
1993 р.





Дописати коментар