У британській пресі чергова сенсація. Після понад півстолітнього мовчання знято гриф секретності з великої кількості матеріалів та документів англійської секретної служби періоду другої світової війни М-19, що стосуються окупації нацистами Нормадських островів – невеликого архіпелагу в південній частині Ла-Маншу. Острови Джерсі, Гернсі, Олдерні та Сарк – це єдина територія британської метрополії, котра впродовж п’яти років перебувала під гітлерівською окупацією.
Вони були захоплені вермахтом влітку 1940 року, коли німецькі дивізії досягли берегів Атлантики, без єдиного пострілу. Окупація пройшла досить «цивілізовано». Ті з жителів островів, хто цього захотів, мали змогу евакуюватися на центральний Альбіон, решта без опору перейшла під владу окупантів. Нацистське панування тривало до 15 травня 1945 року. Окупанти добровільно склали зброю й стали полоненими, а вчорашні поневолені – переможцями.
Історія минулої війни на Норманських островах так і залишилася б екзотичним прикладом цивілізованої війни для літописців другої світової, якби не чужинці, що, на жаль, внесли присмак «драматичної гіркоти» у калейдоскоп подій 1940-45 років.
Йдеться про майже чотири тисячі так званих slave-workers, тобто насильно пригнаних сюди нацистами робітників із поневолених рейхом країн, яким належало споруджувати горезвісний Атлантичний вал – низку фортифікаційних споруд уздовж атлантичного узбережжя на випадок англо-американського вторгнення. Як стверджують очевидці, а тепер – і розсекречені документи, ці люди опинилися тут у становищі, гіршому від плебеїв Давнього Риму, сформувавши особливу соціальну верству - рабів.
Інтерес до описуваних подій невипадковий. Серед тисяч полонених: іспанців, французів, поляків, югославів, африканців, навіть китайців,котрі опинилися не з власної волі на Нормандських островах під час війни, левову частку становили вихідці з України, і серед них наші земляки – волиняки.
Першу групу цих рабів ХХ століття склали військовополонені польської армії, котрих уже навесні сорок першого було відправлено у Францію, а згодом на вищезгадані острови, як дармову робочу силу. Маємо достовірні дані, що серед них було майже сто волинських українців, мобілізованих до польського жовнірства наприкінці серпня тридцять дев’ятого. Як відомо, у німецько-польській війні 1939 року в лавах польської армії проти німців воювало понад 200 тисяч українців. Доля багатьох із них виявилася гіркою, бо після 27 вересня 1939 року, коли цю війну офіційно було названо закінченою, більшість польських полонених стала автоматично «мобілізованими робітниками» і використовувалася гітлерівцями, як трудові ресурси. Працюючи по 12-14 годин на добу,перебуваючи у нелюдських умовах, ці люди від надмірної праці, голоду, холоду та жорстоких знущань десятками й сотнями гинули у нацистських катівнях.
На початку 1944 року на острови з України було перекинуто декілька батальйонів Російської визвольної армії (РВА) генерала Власова, що замінили німецьку берегову охорону – артилеристів, піхотинців і саперів. Німців, як більш надійних вояків, Гітлер послав на східний фронт. Власовцям було доручено охорону остарбайтерів. Як свідчать місцеві жителі, та й самі в’язні, ці «землячки» поводили себе особливо жорстоко зі своїми співвітчизниками. На щастя, тривало це недовго, бо влітку сорок четвертого більшість робітників було перевезено на континент для інших робіт. Залишилися лише сотні могил на землі та не менше тисячі у водах Атлантики,котрі навічно приховали злочини окупантів.
У 1961 році німці, французи та британці ексгумували рештки понад 300 остарбайтерів і готувались із почестями перезахоронити їх у міжнародному пантеоні жертв нацизму, спорудженому поблизу французького міста Монт де Юісн. Радянський уряд і його посольства у ФРН, Франції та Великобританії, яких офіційно попросили вирішити, де здійснити перезахоронення загиблих радянських громадян, продемонстрували завидне ігнорування цих пропозицій і навіть не вважали за потрібне взяти участь у цій церемонії. Спрацювала, треба думати, відома теза Сталіна, що у ворожому полоні та концтаборах могли опинитися хіба що зрадники та боягузи.
У 1945 році більшість звільнених із нацистської неволі українців було організовано повернуто на батьківщину. Їх подальше життя виявилося далеко не безхмарним. Чимало з них перекочувало у сталінські табори, щоб «спокутувати працю на фашистів». Деякі, як відомо, не захотіли повернутися до СРСР і залишилися на Заході.
Про тих наших співвітчизників, кого війна закинула на далеку британську землю, ми мовчали понад півстоліття. Продовжуємо мовчати й сьогодні, хоч і з дещо інших причин: не знаємо про них, або інформація про цих людей занадто неоднозначна.
Та прийшов час відкрити і цю сторінку драматичної долі українців періоду другої світової війни. Справедливо, об’єктивно. Матеріалу стає все більше. Ми не пов’язані волею влади та з її ідеологічними канонами та вказівками. Належить тільки терпляче, спокійно, зі справді наукових позицій розібратися у матеріалах, назвати речі своїми іменами, поставити усі крапки над «і».
Йосип Пацула,
доцент УДАВГ, голова обласної ради Конгресу української інтелігенції,
Роберт Морган,
магістр історії, голова товариства дружби Свонзі-Рівне, Великобританія.
«Сім днів», 1996 р.,14 грудня.
