ХТО І ЯКОЇ ПЕРЕМОГИ ПРАГНУВ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ,

або Яким хотіли бачити «другий фронт» воїни УПА

Продовжити тему публікації «Кому вигідна антиукраїнська фальшивка?» (див. «Волинь» за 9 лютого 2001 р., с.6) мене спонукали численні відгуки читачів «Волині». Ніколи не думав, що їх може бути так багато, що так емоційно, гостро, вони сприйматимуть написане мною. Особливо ті, хто в бесідах, листах та по телефону висловлювали думки, що не завжди або не цілком співпадали з моїми. Хоч таких було всього декілька (насправді, треба думати, їх значно більше), та їхні сумніви, а то й несприйняття стосувалися виключно таких постулатів: як люди, що вважали себе патріотами України, могли одягти есесівську форму і йти воювати проти своїх же співвітчизників-червоноармійців?

ТАМ ТЕЖ БУЛИ НАШІ УКРАЇНЦІ

Червень 1944 року увійшов в історію Другої світової війни як не менш знаменна подія, ніж битва під Сталінградом, визволення Італії, вигнання нацистів з Африки, нарешті штурм і взяття Берліна.

6 червня того року нечувана до тих пір на Заході армада у складі сухопутних, морських та повітряних сил союзників була перекинута через Ла-Манш на штурм хваленого Атлантичного валу гітлерівців. Понад 3 мільйони американських, британських, канадських та австралійських воїнів, 1500 танків, 12.000 літаків і 20.111 автотранспортних засобів було задіяно в цій операції.

ЧИ МОГЛО БУТИ ІНАКШЕ?

(або яких воєнно-політичних дій чекали українські повстанці 
від англо-американських союзників у кінці Другої світової війни)

Починаючи з кiнця 1943 року, у своїх агiтвиступах та прокламацiях, адресованих воякам УПА i українському населенню Волинi та Галичини, полiтвихователi ОУН поширювали тезу про те, що невдовзi, можливо навiть у найближчi мiсяцi, захiднi альянти повернуть зброю проти Москви, i тодi спiльно з англо-американськими вiйськами УПА поведе подальшу боротьбу за українську державнiсть.

ЗРАДНИКИ, ПАТРІОТИ, НАЙМАНЦІ, ЧИ ...?

 Про дивізію «Галичина», особовий склад якої налічував 14 тисяч вояків, а початковий резерв сягав понад 70 тисяч західних українців, написано багато і позитивного, і негативного. Це ж стосується і так званої української допоміжної поліції, станиці якої були організовані нацистським окупаційним режимом по всій Україні, їх кількісний склад важко визначити точно. Знаємо тільки, що в березні-квітні сорок третього понад п'ять тисяч волинських українських поліцаїв на заклик ОУН організовано перейшли в УПА, прихопивши з собою не тільки зброю, але й сотню політв'язнів, секретні документи та значну кількість нацистського військового спорядження.
Служили наші співвітчизники і в інших німецьких збройних формуваннях.
Правомірно поставити запитання: чи були ці українці зрадниками? А якщо так, то кого вони зраджували? Яку і чию державу? А якщо ні, то що штовхало їх одягати німецькі однострої, брати в руки зброю і воювати проти армії - радянської, американської, канадської, британської - солдатами, офіцерами та генералами, яких були де мільйони, а де десятки тисяч українців?
Чому понад десять тисяч дивізійників «Галичина», що в травні 1945 року опинилися в англо-американському полоні, не були видані альянсами в руки радянського правосуддя, а перевезені до Британії, а згодом багато з них за океан і невдовзі визнані громадянами цих країн?
А тепер попробуємо поставити такі ж запитання стосовно тих росіян, які під час німецько-радянської війни збройно виступали проти Червоної армії, її союзників та сателітів у складі вермахту, військ СС та інших збройних формувань III рейху. Що штовхало їх на такий крок? Були вони зрадникам, і, знов таки, якщо так, то кого зраджували? Чи може це були патріоти Росії, але вороги більшовизму? То чому ж їх після війни західні союзники поголовно віддавали Москві, знаючи, яка доля уготована цим людям?
А може це були звичайні найманці, ландскнехти, які подібно до нинішніх «солдатів везіння» за добрий куш валюти воюють в Африці, Азії, Латинській Америці? А може просто флібустьєри, тобто грабіжники з великого шляху, яким байдуже, кого убивати та грабувати, аби була тільки здобич?
Нарешті, скільки було таких вояків на німецькому боці? І скільки, відповідно, німців взяли в руки зброю і пішли в радянські окопи, щоб вести боротьбу з гітлерівським режимом?
Запитань, як бачимо, чимало. І кожне вимагає відповіді, причому, дуже часто, неоднозначної навіть від істориків, що не зашорені ідеологічними постулатами.
Дослідження професора Рівненського Інституту слов'янознавства Йосипа Пацули (1935-2004 рр.), окремі розділи з якого ми подаємо, ставлять за мету відповісти, якщо не на всі, то принаймні, на більшість з них.
Володіючи чужими мовами й підтримуючи наукові контакти із колегами-істориками західних університетів, Йосип Михайлович піддає аналізу не тільки вітчизняні й російські документи і матеріали, але й західнослов'янські, німецькі, британські, північноамериканські та французькі джерела.

ОТЖЕ КОЛАБОРАНТИ. ХТО ВОНИ? СКІЛЬКИ ЇХ БУЛО?

Скільки росіян воювало в рядах вермахту та військ СС у часи німецько-радянської війни? Свого часу для західних союзників це запитання стало далеко не безневинним, враховуючи, що на кінець жовтня 1944 року майже 30 тисяч росіян у німецьких одностроях появилися на території Франції, Голландії, Бельгії. Ходили чутки, що це був лише передовий загін величезної за кількістю зброї орди, якою командував відомий радянський генерал, що свого часу добровільно перейшов на бік німців.

Незважаючи на окупаційний режим, а отже й цензуру, численні французькі, бельгійські, норвезькі часописи стали пригадувати, що вже восени сорок другого у пресі нейтральних та альтернативних країн час від часу появлялися повідомлення, судячи з яких у Німеччині було створено багатотисячну визвольну армію, яка пліч-о-пліч вела з німцями збройну боротьбу проти більшовиків.

Ворог мого ворога – мій союзник ч.1

Ворог мого ворога – мій союзник

Природно, що першим союзником нацистів у війні з більшовизмом виявила готовність стати російська біла еміграція. Викинуті за межі своєї батьківщини й позбавлені того, чим вони володіли в Росії до жовтневого перевороту 1917 року, сотні тисяч білоемігрантів понад двадцять років чекали слушної нагоди поквитатися з комуністами за поразку в громадянській війні. Тепер багатьом здавалося, що цей час наступив.
Уже 1 вересня 1939 року глава Російського Загальновійськового союзу (РОВС) генерал А.П.Архангельський віддав наказ усім білогвардійським формуванням Європи й Північної Америки, що визнавали його зверхність, сповна виконати свій обов'язок перед Росією і тою країною, яка спільно з ними виступить проти більшовизму. Зрозуміло, що йшлося про Німеччину, а отже про боротьбу з Червоною армією на боці нацистів. Наказ вимагав від кожного білогвардійця «зарекомендувати себе з кращого боку, як це належить російському воїнству».

Ворог мого ворога – мій союзник ч.2

У другій половині березня 1943 року в середовищі військово-політичних кіл рейху стала поширюватися теза про те, що Росію здатні перемогти тільки росіяни. Належала вона генерал-лейтенанту Червоної армії Андрію Власову, який потрапив до німецького полону в 1942 р. Один з перспективних воєначальників Червоної армії, учасник оборони Києва (деякі нинішні автори називають його навіть героєм оборони Києва), а відтак Москви, опинившись у руках німців, Власов, дуже швидко зумів переконати їх, що готовий під нацистським прапором вести збройну боротьбу за повалення сталінського режиму в Росії і відродження цієї країни на європейських засадах. Гітлер і Гімлер не повірили Власову, але дали згоду на його участь у пропагандистській кампанії серед радянських військовополонених і комплектуванні з їх участю окремих східних батальйонів. Власов створив комітет, який у грудні 1942 року опублікував так  званий «Смоленський маніфест». Вперше від початку війни відомий радянський генерал, що свідомо став на бік нацистів, звернувся із закликом до мільйонів червоноармійців по той бік лінії фронту, до радянських військовополонених, що тисячами гинули в концтаборах, до остарбайтерів, що насильно були депортовані до рейху на примусову роботу - об’єднатися у боротьбі за нову Росію.

Козаки, Козаки ...

На початку XX століття в Росії існувало 12 козачих територій, кожна з яких мала своє військо. У 1912 році всі козачі війська налічували понад 4 мільйони людей, у тому числі 445 тисяч так званого «Служивого складу». Найбільшими за територією, населенням та популярністю були козацтва Донське (1,4 млн.чол.) та Кубанське (1,2 млн.чол ). Нагадаємо читачеві, що Кубанське козаче військо - це єдина формація українського козацтва, що збереглася до кінця російського царизму, тобто до 1917 року. Разом з тим, за півтора століття перебування у складі Російської імперії воно набуло багатьох ознак, властивих іншим козачим формуванням цієї держави.