Про дивізію «Галичина», особовий склад якої налічував 14 тисяч вояків, а початковий резерв сягав понад 70 тисяч західних українців, написано багато і позитивного, і негативного. Це ж стосується і так званої української допоміжної поліції, станиці якої були організовані нацистським окупаційним режимом по всій Україні, їх кількісний склад важко визначити точно. Знаємо тільки, що в березні-квітні сорок третього понад п'ять тисяч волинських українських поліцаїв на заклик ОУН організовано перейшли в УПА, прихопивши з собою не тільки зброю, але й сотню політв'язнів, секретні документи та значну кількість нацистського військового спорядження.
Служили наші співвітчизники і в інших німецьких збройних формуваннях.
Правомірно поставити запитання: чи були ці українці зрадниками? А якщо так, то кого вони зраджували? Яку і чию державу? А якщо ні, то що штовхало їх одягати німецькі однострої, брати в руки зброю і воювати проти армії - радянської, американської, канадської, британської - солдатами, офіцерами та генералами, яких були де мільйони, а де десятки тисяч українців?
Чому понад десять тисяч дивізійників «Галичина», що в травні 1945 року опинилися в англо-американському полоні, не були видані альянсами в руки радянського правосуддя, а перевезені до Британії, а згодом багато з них за океан і невдовзі визнані громадянами цих країн?
А тепер попробуємо поставити такі ж запитання стосовно тих росіян, які під час німецько-радянської війни збройно виступали проти Червоної армії, її союзників та сателітів у складі вермахту, військ СС та інших збройних формувань III рейху. Що штовхало їх на такий крок? Були вони зрадникам, і, знов таки, якщо так, то кого зраджували? Чи може це були патріоти Росії, але вороги більшовизму? То чому ж їх після війни західні союзники поголовно віддавали Москві, знаючи, яка доля уготована цим людям?
А може це були звичайні найманці, ландскнехти, які подібно до нинішніх «солдатів везіння» за добрий куш валюти воюють в Африці, Азії, Латинській Америці? А може просто флібустьєри, тобто грабіжники з великого шляху, яким байдуже, кого убивати та грабувати, аби була тільки здобич?
Нарешті, скільки було таких вояків на німецькому боці? І скільки, відповідно, німців взяли в руки зброю і пішли в радянські окопи, щоб вести боротьбу з гітлерівським режимом?
Запитань, як бачимо, чимало. І кожне вимагає відповіді, причому, дуже часто, неоднозначної навіть від істориків, що не зашорені ідеологічними постулатами.
Дослідження професора Рівненського Інституту слов'янознавства Йосипа Пацули (1935-2004 рр.), окремі розділи з якого ми подаємо, ставлять за мету відповісти, якщо не на всі, то принаймні, на більшість з них.
Володіючи чужими мовами й підтримуючи наукові контакти із колегами-істориками західних університетів, Йосип Михайлович піддає аналізу не тільки вітчизняні й російські документи і матеріали, але й західнослов'янські, німецькі, британські, північноамериканські та французькі джерела.
Служили наші співвітчизники і в інших німецьких збройних формуваннях.
Правомірно поставити запитання: чи були ці українці зрадниками? А якщо так, то кого вони зраджували? Яку і чию державу? А якщо ні, то що штовхало їх одягати німецькі однострої, брати в руки зброю і воювати проти армії - радянської, американської, канадської, британської - солдатами, офіцерами та генералами, яких були де мільйони, а де десятки тисяч українців?
Чому понад десять тисяч дивізійників «Галичина», що в травні 1945 року опинилися в англо-американському полоні, не були видані альянсами в руки радянського правосуддя, а перевезені до Британії, а згодом багато з них за океан і невдовзі визнані громадянами цих країн?
А тепер попробуємо поставити такі ж запитання стосовно тих росіян, які під час німецько-радянської війни збройно виступали проти Червоної армії, її союзників та сателітів у складі вермахту, військ СС та інших збройних формувань III рейху. Що штовхало їх на такий крок? Були вони зрадникам, і, знов таки, якщо так, то кого зраджували? Чи може це були патріоти Росії, але вороги більшовизму? То чому ж їх після війни західні союзники поголовно віддавали Москві, знаючи, яка доля уготована цим людям?
А може це були звичайні найманці, ландскнехти, які подібно до нинішніх «солдатів везіння» за добрий куш валюти воюють в Африці, Азії, Латинській Америці? А може просто флібустьєри, тобто грабіжники з великого шляху, яким байдуже, кого убивати та грабувати, аби була тільки здобич?
Нарешті, скільки було таких вояків на німецькому боці? І скільки, відповідно, німців взяли в руки зброю і пішли в радянські окопи, щоб вести боротьбу з гітлерівським режимом?
Запитань, як бачимо, чимало. І кожне вимагає відповіді, причому, дуже часто, неоднозначної навіть від істориків, що не зашорені ідеологічними постулатами.
Дослідження професора Рівненського Інституту слов'янознавства Йосипа Пацули (1935-2004 рр.), окремі розділи з якого ми подаємо, ставлять за мету відповісти, якщо не на всі, то принаймні, на більшість з них.
Володіючи чужими мовами й підтримуючи наукові контакти із колегами-істориками західних університетів, Йосип Михайлович піддає аналізу не тільки вітчизняні й російські документи і матеріали, але й західнослов'янські, німецькі, британські, північноамериканські та французькі джерела.
Немає коментарів:
Дописати коментар