15 лютого, 2017

Ворог мого ворога – мій союзник ч.2





У другій половині березня 1943 року в середовищі військово-політичних кіл рейху стала поширюватися теза про те, що Росію здатні перемогти тільки росіяни. Належала вона генерал-лейтенанту Червоної армії Андрію Власову, який потрапив до німецького полону в 1942 р. Один з перспективних воєначальників Червоної армії, учасник оборони Києва (деякі нинішні автори називають його навіть героєм оборони Києва), а відтак Москви, опинившись у руках німців, Власов, дуже швидко зумів переконати їх, що готовий під нацистським прапором вести збройну боротьбу за повалення сталінського режиму в Росії і відродження цієї країни на європейських засадах. Гітлер і Гімлер не повірили Власову, але дали згоду на його участь у пропагандистській кампанії серед радянських військовополонених і комплектуванні з їх участю окремих східних батальйонів. Власов створив комітет, який у грудні 1942 року опублікував так  званий «Смоленський маніфест». Вперше від початку війни відомий радянський генерал, що свідомо став на бік нацистів, звернувся із закликом до мільйонів червоноармійців по той бік лінії фронту, до радянських військовополонених, що тисячами гинули в концтаборах, до остарбайтерів, що насильно були депортовані до рейху на примусову роботу - об’єднатися у боротьбі за нову Росію.

На початку 1943 року назва «Русская Освободительная Армия» (РОА), що досі поширювалася на декількасот східних батальйонів, стала відомою по обидва боки німецько-радянського фронту. До штабу Власова увійшло 7 вчорашніх радянських генералів та понад 70 полковників.

Однак генерал постійно відчував посилену опозицію щодо своїх намірів та дій. З одного боку, його фанатично ненавиділи Гітлер і Гімлер, що постійно давало відбиток на його стосунки з вищим керівництвом рейху. З другого боку, проти Власова постійно виступали численні «національні» комітети, яким у корені ворожою була ідея «единой и неделимой России», за яку боровся генерал і його однодумці. А таких у нього ставало з часом усе більше, і їхня діяльність набувала все ширшого розмаху. «Великий росіянин», а саме так з деяких пір стала називати його нацистська преса, з перших кроків проявив нетерпимість до згаданих вище «національних комітетів», що намагалися виражати інтереси підрадянських народів на німецькому боці лінії фронту. Та час вніс певні уточнення в його стосунки з цими функціонерами. Уже на початку 44-го він став проявляти до них певну толерантність, а через декілька місяців стосунки з ними істотно потеплішали. Та оточення Власова продовжувало бути великоросійським, тобто виразником «единой и неделимой».

Другою після Власова особою в його штабі мало-помалу став вчорашній радянський генерал-майор Малишкін. Будучи свого часу репресованим за справою Тухачевського, він провів 14 жахливих місяців на горезвісній Луб'янці. Малишкін потрапив у полон, будучи начальником штабу 19 армії, у боях під Брянськом.

Однодумцями Власова також стали генерал-майор Благовєщенський, що до полону командував російською береговою обороною, і генерал-майор Трухін - начальник штабу Прибалтійського військового округу. Особливо виділявся в оточенні Власова Мілентій Жуков, колишній капітан Червоної армії, заступник комісара однієї з радянських дивізій.  Під час пресловутих чисток його заслали до Сибіру, звідки Жуков був звільнений лише на початку німецько-радянської війни і посланий на фронт. Когорту політичного оточення Власова завершував Георгій Жилєнков, який подібно до Жукова в минулому був високопоставленим радянським партфункціонером. До війни він секретарював в одному з райкомів партії Москви, а потрапив у полон, будучи членом військової ради 24 ударної армії.

Усі шестеро як за походженням, так і за переконаннями були «великоросами». Вони не визнавали будь-яких національних комітетів і їм пдібних об'єднань, а тільки Національно-Трудовий Союз (НТС) - стару довоєнну емігрантську партію російських антикомуністів, що була утворена в 1930 році в Белграді.

«Смоленський маніфест» кінця 1942 року, про який ми вже згадували, полягав у тому, щоб за допомогою німців розгромити більшовицький режим в Росії, а відтак відмінити систему колгоспів, відновити приватну власність, гарантувати людям соціальну справедливість і захистити трудящий люд від експлуатації, забезпечити свободу релігії, зборів, слова, преси, звільнити всіх по-літичних в'язнів.

Незважаючи на те, що Гітлер не дав згоди на таку програму, власівці та їхні німецькі політичні спонсори активно підтримували Власова і його ідеї. Власов виступав в окупованих німцями російських містах, де його тепло приймали. Та коли це дійшло до Гітлера, той заборонив подібні виступи. А Гімлер, виступаючи 14 жовтня 1943 р. у Баден-Шахені, так оцінив політичні виступи Власова: «Якщо якийсь росіянин, не виключено, в минулому дезертир, який ще позавчора був сином різника, а вчора з волі Сталіна вилупився у генерали, сьогодні пробує переконувати нас, що тільки росіянам під силу подолати Росію, то я можу у відповідь на це сказати: не дивуйтеся, панове, бо ми маємо справу з типовою russiche Schwein».

Однак це не завадило власівцям (а так стали називати російські формування в німецькій армії наші люди вже в 1942 році) вірою і правдою служити окупантам. У сорок другому-сорок третьому чимало російських і так званих східних підрозділів вермахту та СС були дислоковані на території Волині. У своїй поголовній більшості вони зажили недоброї слави серед місцевого українського люду. У Гощі, Сарнах, Ковелі, Володимирі, на Дубенщині, Крем'янеччині та інших районах краю ці служаки вели активну, сповнену жорстокості й лютої ненависті боротьбу проти українського національно-визвольного руху, брали діяльну участь у численних операціях гітлерівців з «відлову» нашої молоді для відправки на каторжну працю до рейху, охороняли військові та господарські об'єкти нацистів, не гребуючи при цьому мародерством та погонями за жінками й дівчатами. У Рівненській, Дубенській, Острозькій та Луцькій в'язницях німці довірили власівцям внутрішню охорону і, треба сказати, не помилилися у своєму виборі. Як згадують У.Самчук, С.Степанюк, Б.Заграва, А.Дольницький, В.Скорубська, М .Дорошенко, за своєю нелюдською українофобією з ними могли змагатися хіба що місцеві фольксдойчери.

Маємо вагомі підстави думати, що власівці не тільки підтримували внутрішній порядок у нацистських кацетах, але й допомагали окупантам фізично розправлятися з політв'язнями та заручниками.

Нацистська верхівка докорінно змушена була переглянути своє ставлення до російських формувань у вермахті та військах СС і піти назустріч пропагандистським та мілітарним стремлінням генерала Власова та його людей. Першим зробив цей крок всесильний Гімлер, який 6 вересня 1944 року прийняв Власова. Як згадують учасники зустрічі, рейхсфюрер був педантично ввічливим, вибачився за неодноразові перенесення та зриви зустрічі і деякі свої висловлювання у минулому, а тепер намагався слухати російського де-Голя з неослабною увагою. Його так захопили ідеї росіянина, що бесіда була продовжена ще на 6 годин. На завершення Гімлер повідомив, що Російському Визвольному комітетові надається статус незалежного уряду, йому дозволяється формувати реальну Російську визвольну армію (РОА), яка братиме участь у війні проти більшовиків за «нову Росію».

14 листопада 1944 року у Празі пройшов «Конгрес Освобожденных Народов России» (КОНР), який очолив А.Власов і в роботі якого взяло участь 500 делегатів, що репрезентували великоросів та деякі національні меншини Росії, а також російські емігрантські об'єднання в ряді західних країн. Пополудні того дня було проголошено Маніфест Конгресу, який передбачав повалення більшовицької диктатури в Росії і встановлення «нового демократичного порядку».

Що стосується стосунків з III рейхом, то КОНР «вітав допомогу, яку надавала Німеччина, розглядаючи її як вагомий внесок у боротьбі за честь і незалежність Росії. Ця допомога, читаємо далі у Маніфесті, - створює реальну можливість збройної боротьби проти сталінської кліки. Націонал-соціалізм, його вчення і фюрер у Маніфесті не згадувалися, а про огидні нацистські догмати, типу антисемітизму, расової зверхності та агресії не було навіть у помині. Документ звучав як заклик до волі.
До складу КОНР увійшло 37 членів, 13 з них були вчорашніми чинами Червоної армії, 9 – професори російських університетів, 7 репрезентували західну російську білу еміграцію і лише 8 представляли національні меншини.
Щоб підняти авторитет  Празького конгресу, напередодні його відкриття нацистське керівництво  звільнило з концтабору  Заксенгауз трьох лідерів українського національно-визвольного руху - С.Бандеру, А.Мельника та  Т. Бульбу-Боровця - і запропонувало їм своєю участю підтримати конгрес у Празі.

Усі три українські керівники, не консультуючись між собою, навідріз відмовилися брати участь у цій акції. Пояснення було лаконічним: Власов веде боротьбу за єдину і неділиму Росію. Українці борються за свою незалежну й самостійну державу. Тому українським патріотам не по дорозі з КОНР.

Доречно нагадати, що саме в цей час на території СРСР мала місце спроба утворити антифашистську німецьку армію з числа полонених вермахту, що перебували в радянських таборах. Фельдмаршал Паулюс відмовився очолити це формування. Зате на цю посаду дав згоду генерал Зайдліц, що перебував у радянському полоні. Але незабаром Кремль відмовився від ризикованої затії озброїти декілька десятків тисяч німців і відправити їх на фронт для боротьби проти вермахту. На допомогу росіянам прийшли німецькі комуністи В.Пік, В.Ульбріхт, Й.Бехер, Е. Вайнерт, які створили так звану «Вільну Німеччину», тобто антифашистську організацію, покликану силами німців вести боротьбу з гітлеризмом.

Ще восени 1943 року російські збройні формування, які готові були визнати своїм вождем генерала Власова, налічували в своїх лавах майже 403 тисячі чоловік, тобто близько 30 потенційних німецьких дивізій. В кінці 1944 р. її кількість зросла до 800 тисяч, а за деякими зарубіжними підрахунками сягнула за мільйон.

І тим не менше, Берлін погодився віддати в повне розпорядження Власова  лише 5 дивізій. Решта формувань, хоча й іменувалися власівцями, йому підпорядковані не були. Надто великим був ризик мати на своєму боці лінії фронту декількасоттисячну армію росіян. Реально було укомплектовано лише дві дивізії й розпочато формування третьої. Нелегко просувалися заходи і з озброєнням власівців. Але мало-помалу і ця проблема стала розв'язуватися. РОА отримала навіть свою авіацію - три ескадрильї, укомплектованих німецькими та радянськими винищувачами й легкими бомбардувальниками, було сформовано зенітний полк, батальйон парашутистів та ряд інших підрозділів.

Що стосується так званих автономних власівських батальйонів, то протягом 1943-44 рр., 72 з них були перекинуті в західні та південні регіони окупованої німцями Європи, а два зенітні батальйони замінили арійські частини на Нормандських островах - єдиній британській території, що перебувала під нацистською окупацією. Про те, який переполох викликала поява власівців на території Франції, Бельгії, Голландії, ми згадували вище.

У січні 1945 р. було оприлюднено заяву, що російські дивізії більше не входять до складу німецької армії, а є самостійними збройними силами незалежної антикомуністичної Росії. Після декількох боїв у Сілезії та на Одері, виконуючи таємний наказ Власова, перша дивізія генерала Буняченка покинула позиції і швидким маршем попрямувала до австрійського кордону. Власов остаточно усвідомив, що єдиною надією на порятунок для нього був полон перед союзниками. На початок травня дивізія підійшла до Праги, по дорозі громлячи невеликі німецькі гарнізони та звільняючи в'язнів нацистських концтаборів. 5 травня Прага повстала проти гітлерівського режиму. На його придушення гітлерівці кинули майже восьмисоттисячне угруповання. На допомогу повсталим поспішали війська маршала Конєва. Власов пробував декілька разів вступити в контакт з ним стосовно спільних дій проти гітлерівців, проте відповіді не отримав. Тоді генерал віддав наказ через Прагу просуватися в напрямку лінії фронту західних союзників. Туди ж  вирушила й друга російська дивізія. Уже після капітуляції Берліна власівці склали зброю перед союзниками, хоч ті відмовилися брати їх у полон. Дотримуючись ялтинських угод, американці та англійці передали наявні в них власівські формування радянській стороні. Передали вони також і штаб РОА на чолі з Власовим. У Росії власівців чекала сумна доля зрадників - кого розстріл, а більшість концтабори ГУЛагу. Сам А.Власов і його найближче оточення в серпні 1946 року були засуджені до найвищої міри покарання і скарані на смерть у Москві.
Дописати коментар