Зима
1939-40-их років увійшла в літопис волинських німців як завершальний етап
їхнього майже столітнього перебування в цьому регіоні України.
Перед другою
світовою війною на Західній Волині мешкало майже півтора мільйона жителів.
Німецька община Волині в 1937 році налічувала біля 70тисяч громадян колишньої
Польщі. Разом зі судейськими,
наревськими, галицькими, буковинськими, придністровськими, румунськими,
угорськими, а також російськими німцями ці колонії формували майже 5-мільйонну
німецькомовну європейську діаспору. До 1933 року вона була предметом вивчення
хіба що окремих німецьких істориків, етнографів та лінгвістів. Картина істотно
змінилася з приходом до влади нацистів. Уже через рік при міністерстві
пропаганди III Рейху
було створено спеціальний відділ, а згодом і служби, що стали займатися
поглибленим вивченням «німецьких острівців» по всій Європі та поза її межами.
З’явився широковідомий термін «фольксдойчер», тобто іноземець німецького
походження, якому притаманні типологічні ознаки майже арійця.
З 1937 року
робота з фольксдойчерами сусідніх з Рейхом держав набула організованого,
ідеологічного, культурно-просвітницького, а згодом і військово-дослідницького
характеру. Услід за відомством Гебельса цією групою іноземних громадян
зацікавилися імперська служба безпеки, Вермахт, Абвер, міністерства економіки,
праці і, звичайно, люди Розенберга, якому пророкували на майбутнє посаду
міністра східних земель. Особливо зацікавилися ці установи волинськими німцями.
Враховуючи, що німецьким національним меншинам Чехословаччини, Польщі,
Прибалтики, СРСР належало зіграти істотну роль у стратегічних планах
гітлерівського керівництва, на їх ідеологічну обробку була спрямована вся
пропагандистська машина III Рейху.
Вагомий
вплив на формування соціальної свідомості волинських німців у передвоєнні роки
мала внутрішня політика Санаційної Польщі. 140 німецьких колоній були розкидані
серед тисяч українських і польських сіл і містечок, національне протистояння
між якими активно і цілеспрямовано інспірувалося державними та позадержавними
шовіністичними чинниками.
У другій
половині 30-х років, особливо в ході загострення польсько-німецьких і польсько-радянських стосунків ставлення
державної адміністрації до німецької меншини істотно погіршилося. Вбачаючи в
них теж потенційних ворогів на кшталт агентів Рейху або принаймні не патріотів
Польщі, уряд вдавався до все більш репресивних заходів супроти них.
У
концтаборах та в’язницях Польщі поряд з українцями появлялося все більше
німців, особливо молоді, інтелігенції, священників.
За тиждень
до початку німецько-польської війни, тобто до початку другої світової війни, у
Москві було укладено небезвідомий Договір про ненапад між Німеччиною і
Радянським Союзом. Додатковим таємним протоколом від 23 серпня 1939 року було
намічено новий, четвертий розподіл Польщі шляхом відкритої війни. «У випадку
територіальних і політичних перетворень в областях, що належать Польській
державі, сфери впливу Німеччини і СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії
Нарев-Вісла-Сян, - гласив цей протокол. – Питання про те,чи бажано в інтересах
обох держав зберегти незалежність Польської держави і про кордони такої держави
буде остаточно вирішено лише в ході майбутнього політичного розвитку».
1 вересня
1939 року Німеччина напала на Польщу, і розпочалася німецько-польська війна. Як
свідчать документи, Берлін щоденно вимагав від Москви «виконати свої договірні
зобов’язання», тобто вступити у війну з Польщею. Сталін і тут проявив властиву
йому підступність. Під різними приводами більшовики уникали прямого
радянсько-польського зіткнення, і тільки 17 вересня, коли стало відомо, що
польський уряд покинув територію своєї держави, червоні дивізії перейшли
радянсько-польський кордон і у відповідності з домовленістю від 23 серпня
зайняли територію Західної України та Білорусії і вийшли на лінію
Нарев-Вісла-Сян.
Похід тривав
12 днів. За цей час Червона Армія
просунулася на 250-350 кілометрів на захід, зайнявши територію загальною площею
190 тисяч квадратних кілометрів з населенням понад 12 мільйонів чоловік, у тому
числі 6 мільйонів українців та біля 3 мільйонів білорусів.
28 вересня
1939 року у Москві було підписано німецько-радянський Договір про дружбу і
кордон між СРСР та Німеччиною. У конфіденційному Протоколі до цього договору
було записано про згоду СРСР «не створювати перешкод на шляху до імперських
громадян та інших осіб німецького походження, якщо вони виявлять бажання
переселитися до Німеччини або на територію, що перебуває у німецькій сфері
впливу». Ініціатором переселення
німецьких меншин з України до Рейху був, звичайно, Берлін. У його стратегічних
планах, волинським, галицьким, буковинським німцям належало відіграти вельми
істотну роль.
По-перше,
вони мали кількісно поповнити трудові ресурси Рейху, причому не на території
самої Німеччини, а на землях інших країн, що були включені до складу так званої
Великонімеччини. Йшлося зокрема про західні землі Польщі.
По-друге,
молоді було вготовано службу у Вермахті та військах СС, причому знов таки у
спецпідрозділах, де потрібні були знання
української, польської, російської та білоруської мов, умов місцевого життя цих
народів, їх психології.
По-третє, на
значну частину репатріантів чекала служба у відомствах міністерства Розенберга,
тобто на території СРСР, яку планувалось окупувати.
По-четверте,
виселення німців з окупованих більшовиками
територій позбавляло СРСР можливості використати їх як агентурну силу у
майбутній німецько-радянській війні.
Чому ж
Москва так досить легко погодилася на переселення волинських німців? Є декілька
суттєвих причин. Масове скупчення німецького населення на прикордонні, за
концепцією НКВС, становило б істотну небезпеку для СРСР на випадок війни.
Основна маса
німецьких колоністів на Волині – це були заможні селяни(«куркулі»), з винищення
яких мала починатися аграрна політика ВКП(б), тобто колективізація. Але
вдаватись до репресій щодо німців, з якими, за висловом Сталіна, після 28
вересня 1939 року настала «дружба, скріплена кров’ю», було негоже. Між тим в
інших районах СРСР, де проживали великі етнічні групи німців, невдовзі
розпочалися репресії проти них.
Майно
волинських німців, яке їм належало залишити, мало стати «початковим капіталом»
для новостворюваних на Волині колгоспів і радгоспів. Німецькі колоністи, як
авторитетні господарі на селі, повинні були поступитися місцем
«більш
авторитетному старшому братові», що прийшов зі сходу. Яку ж позицію займав сам
суб’єкт переселення, тобто волинські німці?
На основі вивчених документів і матеріалів
можемо зробити висновок, що для волинських німців радянська влада стала вже
третім державно-політичним режимом протягом менше століття їх перебування у
цьому краї. Їхні спогади про російське і польське панування були не найкращими.
Як і українці, вони зазнавали постійних утисків з боку обох режимів, а в
передвоєнні роки репресії щодо німців значно посилилися. Вони боялися
залишатися на радянській території, пам’ятаючи жахи масового виселення
волинських німців углиб Росії в роки першої світової війни. Крім того, німці,
як жителі прикордоння, були непогано поінформовані про реальний радянський
спосіб життя, про колективізацію, голодомор 1932-33-ії років, про масові
розкуркулення та депортацію в Сибір, про репресії 1937-38-их років, про долю
національних меншин Півночі. Чекати чогось доброго від такої влади не
доводилося.
Новоствореним
на Волині партійним та радянським органам вже в жовтні 1939 року було дано
завдання чітко визначити кількісний склад потенційних репатріантів, обсяг
їхнього майна, кількість землі, що перебувала у їхньому володінні за часів
царизму та при поляках, а також соціально-політичну обстановку, що назрівала в
німецьких колоніях Волині. Треба відзначити, що ця робота була виконана
ретельно, своєчасно і якісно. Один з очевидців та учасників переселення А. Янз
згадує: «До нас в село приїхав посланець із Бреслау, який розповів, що між
Москвою і Берліном домовлено про наше переселення до Рейху, що це має статися
найближчим часом. Стало також відомо, що в Луцьку розпочала роботу
німецько-російська переселенча комісія. Згодом такі ж комісії були створені в
усіх селах, де проживали німці. До них
входили: один росіянин, один німець та два-три волинських німців. Комісії
викликали до себе на бесіду наших людей, переважно голів сімей. Нас запитували,
чи згодні ми переселятися на батьківщину. Відтак кожна сім’я отримувала бланк анкети, яку
належало вдома заповнити. Комісії оцінювали вартість майна кожної сім’ї, складали списки нашого реманенту,
худоби…
Нас
поінформували, що переселення буде проходити високоорганізовано. Старші люди,
жінки та діти поїдуть потягом. Кожному дозволялося брати багаж вагою до 25
кілограмів. Перший виїзд було намічено на 25 грудня 1939 року. Щодо чоловіків і
дорослих синів, то їм належало вирушати возами. Перша валка мала вирушати
в дорогу на початку січня 1940 року. На
віз дозволялося брати найбільш необхідне: домашні пожитки, харч, білизну, одяг.
Заборонялося вивозити худобу, птицю, зерно, коштовності, фотоапарати тощо.
Згадує про
ті події Генріх Вельц, колишній житель села Топча Корецького району:
«Уповноважені закликали нас не жаліти за майном, яке ми залишали. Там, у Рейху,
говорили вони, вам буде повернуте все, що ви тут залишаєте. Кожен з нас
отримував індивідуальний жетон, який належало носити на шиї, як медальон…»
3 січня 1940 року о п’ятій ранку всі ми
вирушили на Костопільський тракт. Там нас вже чекали вози. Перевозили нас
місцеві українці своїми кіньми. Болісно було прощатися. Прийшло проводжати нас
багато сусідів-українців. Сльзи виступали на очах і в нас, і в них. Однак,
прощання з одно сельчанами було не
завжди
теплим. А. Янз пише: «Коли ми з батьком повернулися зі станції, куди возили
бабусю, діда, сестру та маму, до своєї оселі, бо нам належало вирушати возом
тільки через тиждень, то нашу хату вже зайняли інші люди з червоними пов’язками
на руках. Один з них повідомив батька, що одержав наказ наглядати за німецькою
худобою. Він не мав наміру довше чекати, і того ж дня до нашої стайні пригнали
багато худоби та птиці з інших німецьких дворів. Прийшло також декілька молодих
жінок, які сказали, що будуть працювати біля корів і птиці. Вони зайняли наші
кімнати, кухню, оголосивши, що націоналізують їх. Нам тимчасово залишили одну
кімнату».
Переїхавши
через Західний Буг, переселенці опинилися на території, що належала до
німецької «сфери впливу». Далі шлях
пролягав на Захід. Переважна більшість переселенців опинилася не в Німеччині, а
на землях північно-західної Польщі біля річки Варти, звідки польських селян
було напередодні депортовано на Схід.
Волиняни
пам’ятають своє багатоденне перебування у численних фільтраційних таборах, кожен з яких мав певне
призначення. В одному репатріанти проходили медичний огляд, у другому –
морально-політичний, у третьому – перший вишкіл націонал-соціалістичної
релігії, в четвертому – перші військово-спортивні вправи для майбутніх вояків,
санітарну підготовку, для дівчат та агропоради для престарілих. Пройшовши через
ці табори, кожен вже непогано був обізнаний, що чекає його на «обітованій
землі».
Як же склалася доля переселенців? Життя цих
тисяч людей було драматичнішим, ніж їм спочатку уявлялося. На землях
північно-західної Польщі переселенцям з Волині дійсно було компенсовано
матеріальні витрати, яких вони зазнали в результаті переїзду. Тут вони отримали
значно більше землі,ніж залишили за Бугом. Маєтки були теж непоганими, худоба
та інвентар радували око. І люди взялися за роботу. З початком
німецько-радянської війни кожен бауер отримав для допомоги кілька рабів в особі
«остарбайтерів», але ідилія тривала недовго. Фортуна, як і треба було чекати,
зрадила фюреру. У 1944-45-х роках десятки тисяч колишніх репатріантів поповнили
спочатку нескінчені колони воєнних біженців, що тікали на Захід з відступаючими
німецькими полками, а ті, хто вирішив віддати себе долі, ще до завершення війни
стали політичними виселенцями. Адже поляки повернулися до рідних домівок, а
нашим землякам повертатися було нікуди. На Волині їх чекали хіба що
арештантські вагони до Сибіру. І вони змушені були шукати щастя-долі в інших
краях.
Тікаючи далі
на Захід, ці люди осідали в різних кутках Європи, а багато з них подалося
навіть за океан. Вони сповна зазнали усіх злигоднів війни, поневірянь і
знущань. Пройшло багато років, перш ніж ці німці та їхні діти інтегрувалися у
свою історичну націю та батьківщину.
Сьогодні
правомірно запитати: хто ж вони, ці десятки тисяч західноукраїнських, чеських,
румунських, угорських німців, яким Рейх приклеїв ярлик «фольксдойчера» і пустив
по світу? Який статус відвела їм історія?
Дехто
вважає, що вони також винні у несправедливості, яка від імені німецького народу
була заподіяна полякам у 1939 році. У той же час так зване добровільне
переселення з Волині на Захід в 1939-40 роках теж не можна назвати добровільним
і тим більше бажаним. Вони вирішили переселитися до Рейху лише після того, як
прийшли до твердого висновку, що іншого виходу у них не було. Історична доля
поволзьких і прибалтійських німців, які були депортовані до Казахстану,
Середньої Азії, Сибіру, показала кожному, що могло їх чекати, якби вони
залишились. Отже, мабуть, правомірно вважати, що вони теж заслуговують статусу
жертв війни. Їхня доля невід’ємна від долі всього німецького народу. Водночас
вона пов’язана з історичною долею українців Волині, Галичини, Буковини, бо впродовж майже ста років вони
ділили спільно радощі і злидні, велич піднесення і сором падіння. Їхня історія
– це, до певної міри, також і наша історія. То ж як називати їх організований
переїзд до Рейху в 1939-40 роках – повернення на батьківщину чи втрата
батьківщини?
