На захист трьох козаків Волинської Січі, звинувачених у знищенні пам’ятника М. Кузнєцову у селі Кузьмівка.

Ця історія пригадалась у зв’язку з інформацією, що з 2015 року Міністерство культури ініціюватиме  виведення з державного реєстру нерухомих пам’яток  України пам’ятників, пов’язаних з комуністичними діячами. А нещодавно  Сарненська райрада прийняла рішення про демонтаж пам’ятника Дзерджинському.  Таким чином, сьогодні це вже робить держава. А всього лише двадцять два роки тому за подібні вчинки людей могли засудити до різних термінів ув’язнення.

Багато мешканців Рівненщини пам’ятають події 1993 року, коли троє козаків з Волинської Січі, Сергій Кричильський, Володимир Баланович та Іван Гайда самовільно знесли погруддя радянського розвідника Миколи Кузнєцова в с. Кузьмівка Сарненського району. Влада інкримінувала їм тоді злісне хуліганство за ст.206 КК України, хлопців затримали і вони перебували у слідчому ізоляторі понад три місяці. Їм «світило» до п’яти років за гратами. Розгляд справи відбувався в Сарненському районному суді. Там, під стінами суду,  вперше на Рівненщині відбулася сутичка між беркутівцями і тими, хто прийшов підтримати козаків. Серед багатьох потерпілих від незаконних дій міліції був добре знаний в Україні, історик, Народний депутат України, соратник Василя Червонія, Микола Поровський.

Йосип Пацула, який на той час працював завідуючим кафедрою   іноземних мов УІІВГ(нині Технічний Університет водного господарства та природокористування), взявся виступити на суді в якості громадського захисника хлопців. Йосип Михайлович ніколи не був чисто кабінетним вченим, брав активну участь у громадсько-політичному житті, патріотичних заходах. В сферу його наукових та історичних досліджень входило на той час дослідження провокативного впливу атентатів М. Кузнєцова на масові розстріли мирного населення в Рівному та Львові. В пресі вже було опубліковано ряд статей про провокації терориста Кузнєцова.

 Його виступ на цьому суді пропонуємо Вашій увазі в повному обсязі. Йосип Пацула не був юристом за професією. Проте, завдяки його добре підготовленій  та аргументованій історичними фактами промові в якості громадського захисника, суддя, яка на початку розгляду справи була впевнена в цілковитій правоті сторони звинувачення, повністю змінила свою позицію на момент винесення остаточного вердикту. Один із свідків цього процесу, який на той час очолював службу громадського порядку УМВС, зазначив, що з її слів «за час розгляду справи вона дізналась багато нового про дійсні «подвиги» М. Кузнєцова». Трьох козаків виправдали і випустили на волю. Велика лепта у цьому належить нині покійному Йосипу Пацулі, 80-річчя якого минуло в січні 2015 року.

Дружина, дочка і син

Йосипа Пацули.

  

На захист трьох козаків Волинської Січі, звинувачених у знищенні пам’ятника  М. Кузнєцову у селі Кузьмівка.

/Промова на засіданні Сарненського Народного суду 28 вересня 1993 року/

Високий Суд!

Я почну свій виступ з події, що відбулась декілька сот років тому не на Волині, навіть не в Україні, але яка має досить пряме відношення до нашого процесу.

Це було в Англії в 17 столітті. Двоє людей, чоловік і жінка, відкрили край битого шляху на Лондон таверну та нічліжку. Заманюючи на ніч грошовитих мандрівників, ця пара серед ночі убивала свою жертву, привласнювала гроші та майно, а розчленований труп кидала у Темзу. Звали цих людей містер та місіс Гуліган. З часом їх прізвище стало узагальненим,що рівнозначне таким поняттям, як убивця, грабіжник, головоріз, зірвиголова, розбишака. Але в англійську юриспруденцію цей термін не увійшов, бо надто вже широкий діапазон злочинів він поєднував би. Немає такого терміну ні у французькій, іспанській, німецькій правничих сферах.

І тим не менше наш «старший брат» вважав за необхідне запозичити це слово з англійської мови, бо вельми вільно давало воно можливість ставити в один ряд і того, хто випадково плюнув у сторону можновладця, і того, хто полюбляв бити чужу фізіономію, і того, хто віддавав перевагу нецензурщині в присутності інших.

Турецький поет Назим Хікмет якось кинув досить влучну фразу стосовно того, що коли в Москві стрижуть нігті, то в Києві ріжуть пальці.

Українці не задумались над тим,що у нашій мові серед п’ятсот тисяч слів можна знайти свій термін, щоб передати ідею бешкетництва, а необдумано переписали не тільки братній кодекс, але й його словник. Тож не дивно, що англійський тлумач, якого просили б сьогодні перекласти вже на англійську мову термін «хуліган», передав би його і таким негативним словом як «головоріз», і значно привабливішим словом «зірвиголова», а можливо й навіть терміном «розбишака». Але, як любить говорити наш президент, маємо те, що маємо.

Третій день триває процес, якому належить визначити – винні чи не винні у скоєнні інкримінованого їм злочину троє козаків Волинської Січі, тобто, чи здійснили вони вчинки, передбачені статтею 206, ч.2, іншими словами, чи своїми діями вони навмисно грубо порушили громадський порядок, і при цьому виразили свою явну неповагу до суспільства. Ч.2,ст. 206 передбачає особливо зухвалий та цинічний характер такого вчинку.

В результаті так званого  хуліганського вчинку козаків С. Кричильського, В. Балановича та І.Гайди, мала би бути нанесена умисна неповага, а то й образа конкретних людей чи громади в цілому. Не тих, хто недільного вечора 4 липня ц.р. відпочивав, чи працював у себе в господі чи в колгоспі, а тих, хто біля восьмої години вечора опинився біля контори колгоспу та погруддя М.Кузнєцова, хто бачив групу козаків, що приїхали з Рівного, спілкувався з ними, а можливо й без спілкування з ними відчув у їхніх вчинках явну до себе неповагу, а можливо навіть образу словом чи ділом.

Хуліганство, як відомо,не може бути абстрактним. Воно завжди конкретне, з прямим задумом, має свого адресата, становить завершений склад злочину.

Колеги Матковський та Шевчук, більш ніж детально дали правову оцінку тому, що сталося в Кузьмівці 4 липня. Я не буду повторювати сказаного, бо маю намір зосередити Вашу увагу на дещо іншому, не менш вагомому аспекті справи. Йдеться про оцінку тих мотивів, що спонукали групу козаків приїхати в с. Кузьмівку, і знести погруддя М. Кузнєцова.

Колега прокурор зобразив подію так, що 4 липня мав місце хуліганський вчинок, а тоді вже заднім числом і підсудні,і їх захист стали вишукувати та висувати мотиви заподіяного. Смію вважати, що обвинувач допускає при цьому істотну помилку. Ерраре, як знаємо, гуманум ест. (Людині властиво помилятись – О. Нестерчук)

Об’єктивне, неупереджене вивчення того, що вчинили козаки, буде повним і таким, що дає підставу для оцінки лише в тому разі, коли ми зможемо відповісти на принципове запитання слідства – що спонукало моїх підзахисних організовано виїхати в с. Кузьмівку, що знаходиться за десятки кілометрів від обласного центру, взяти з собою кувалду та молот і,не спитавши на це дозволу «вітців» села, знищити погруддя, що іменується у даній справі пам’ятником відомому радянському розвіднику Миколі Кузнєцову.

Як громадський захисник підсудного Івана Гайди, я зібрав і маю намір представити суду докази. Що , на мою думку, недвозначно відповідають на запитання – чому Іван Гайда, Сергій Кричильський та Володимир Баланович позбавили селян Кузьмівки можливості бачити погруддя людини під іменем Кузнєцова у майбутньому.

В ході нашого судового слідства чітко окреслились як об’єктивні, так і суб’єктивні мотиви, що спонукали моїх підзахисних до акції, яку аж ніяк не можна втиснути в прокрустове ложе правового терміну «хуліганство».

Об’єктивний мотив до дії козаків 4 липня слід, на мою думку, вбачати в особистості людини, яку Україна вже 40 років знає під прізвищем Миколи Івановича Кузнєцова.

Вивчаючи впродовж шести років драматичні події 1943 року , в т.ч. розгул фашистського тероризму проти української інтелігенції на Волині та Поліссі, я неодноразово стикався з численними радянськими, польськими та німецькими архівними документами і матеріалами, де йшлося про діяльність радянського бойовика – терориста, що відомий тепер нам під прізвищем М.І. Кузнєцов (він же Рудольф Фальке, Пауль Зіберт, Ніколай Грачов, Вільгельм Пух…).

На підставі вивчених документів і матеріалів я вважаю, що маю моральну та правову підставу звернутись до Вас і викласти високому Суду ту оцінку особи М. Кузнєцова, що сформувалась не тільки в мене, але й у багатьох інших дослідників воєнного періоду нашої історії. Я маю на увазі , в першу чергу, таких авторитетів як М. Лебедь, Л. Шанковський, П. Мірчук, Р. Ільницький, ДЖ. Армстронг, О. Субтельний, У. Самчук, В. Косик, А. Жуковський та інші. Ця думка стала сьогодні домінуючою в середовищі українських істориків, краєзнавців, педагогів, політологів, не кажучи вже про літераторів, журналістів, пропагандистів нашої воєнної історії.

М.І.Кузнєцов  – Герой Радянського Союзу. Цю найвищу військову державну відзнаку присвоїла йому посмертно ВР СРСР 5 листопада 1944 р. за «образцовое выполнение специальных заданий в тылу противника и проявленные при этом отвагу и геройство».

Радянські воєнні енциклопедії кваліфікують Кузнєцова як розвідника і народного месника.

Про розвідницьку діяльність Кузнєцова написано небагато, що цілком природно  і зрозуміло. Але навіть ті скупі дані, якими донедавна оперувала відкрита преса, сьогодні на батьківщині героя піддаються істотному перегляду. М. Канюка та В. Вежнін у нещодавно опублікованій в Москві книжці «По ним не объявляли траур» (М.,1992 ) пишуть: «В ходе расследования нам удалось установить и другие неточности в биографии Н. Кузнецова. Скажем, известно, что он передал в Центр сведения о подготовке немецкого наступления под Курском. Якобы узнал об этом от самого Коха. Таке вот, по мнению специалистов, это выдумка чистейшей воды. Об этой операции не знал тогда ни Кох, ни германский генералитет, так как решение о наступлении еще не было принято».

Нас, правда, більше цікавить друга сторона діяльності Кузнєцова – месницька. Йому офіційно приписується серія терористичних актів проти високих членів німецької адміністрації, тобто політичні убивства, або як висловлювався сам Д.Медведєв, виконання вироків фашистським злочинцям. /Кат, як бачимо, названий, а судді хто?/

Боротьба, в тому числі і фізичне знищення командних кадрів ворога в ході бойових дій, як відомо, міжнародним правом не розглядається як злочин /якщо війну взагалі не розглядати як злочин/. Але поставимо запитання: чи були акції Кузнєцова саме такими бойовими операціями, що переслідували мету ослабити воєнний потенціал 111 Райху? Маємо усі підстави стверджувати, що ці замахи як у своєму задумі, так і наслідках переслідували і досягли абсолютно інші воєнно-політичні цілі.

З вересня 1943 по березень 1944 року терористичною групою Кузнєцова при його безпосередній участі було здійснено сім публічних атентатів проти високопоставлених німецьких чиновників в Рівному та Львові. Маємо більш ніж переконливі докази того, що всі вони переслідували вузькополітичні, антиукраїнські, імперські цілі. Суть їх полягала в тому, щоб в результаті убивства німецького чиновника спровокувати масовий терор нацистів супроти мирного українського населення, і, в першу чергу, його патріотичної інтелігенції, і, тим самим, викликати у цього населення незадоволення, злобу, а відтак ненависть і лють до тих національно-визвольних об’єднань, що восени 1942 року народились на Волині і повели збройну боротьбу на два фронти – проти німецьких фашистів, а згодом і проти більшовиків.

Для цього усі свої атентати Кузнєцов і його керівництво маскували під жовто-синій колір, тобто намагались приписати ці вчинки ОУН-УПА.

Робилось це до примітивного просто. На місці убивства Геля в Рівному Кузнєцов випадково залишив посвідчення українського націоналіста. Під час викрадення генерала Ільгена в його квартирі було залишено листа , ніби написаного козаком-охоронцем, який вирішив податись до українських партизанів, прихопивши з собою генерала. У Львові свої постріли у віце-губернатора Кузнєцов супроводжував вигуком «Слава Україні!».

Чи вірили гестапівці хитрощам Кузнєцова? На жаль, так, бо треба думати, що хотіли вірити.

Як свідчить звіт СБ Рівного у Берлін від 27 вересня 1943 року нацисти не тільки повірили Кузнєцову, але й вжили негайних репресивних заходів.

15 жовтня 1943 року в кар’єрі поблизу села Видумка (тепер вул. Степана Бандери в Рівному) німцями було розстріляно 350 заложників – в’язнів окружної тюрми, де Медведєв назвав їх «українськими гестапівцями» і описував радість, що охопила серця керівників загону від звістки про їх розстріл. Додамо, що кожен наступний постріл Кузнєцова в німецького чиновника призводив до розстрілу, як мінімум, 300 ні в чому невинних людей, переважно українських інтелігентів – вчителів, лікарів, журналістів, митців, студентів, волинських селян, ремісників, священиків.

За далеко неповними даними, теракти Кузнєцова обірвали життя тільки в Рівному майже тисячі невинних людей. Я не рахую його жертв у Дубно, Луцьку, Крем’янці, Сарнах, Костополі, Львові, Чернівцях, де нацисти приурочували масові страти заложників пострілам Пауля Зіберта.

Чи знав Кузнєцов, що він робить, проти кого в дійсності веде війну?

Документи стверджують, що не тільки знав, але й гордився заподіяним.

У звіті, який він власноручно підготував для свого московського керівництва про теракти у Львові, який було вилучено в нього при арешті польовою жандармерією УПА 2 березня 1944 року, подається докладний перелік і опис того, що він вчинив у Львові,а також кількість загиблих в результаті цього заложників. Наш герой цинічно інформував своє начальство, що провокація у Львові вдалась так же як і в Рівному, бо тут німці постріляли 2000 населення та повісили кількасот в’язнів.

На підставі вищевикладеного стає зрозумілим, ким насправді був Кузнєцов, і який він вніс вклад в боротьбу проти фашизму, а який у боротьбу проти українського національно-визвольного руху. Для Москви він був і можливо залишиться героєм. За політичні убивства своїх противників Кремль не жалів високих нагород терористам. Згадаймо хоча б яких високих нагород були удостоєні убивці Є. Коновальця, Л. Троцького, С. Бандери, Л. Ребета. Що ж до України, то Кузнєцов був і без сумніву завжди залишиться ворогом, бо на його руках кров наших людей, низка свідомих політичних провокацій та заздалегідь підготовлених злочинів.

Як завідувач українознавчою кафедрою і доцент УУІІВГ я відчув гордість, слухаючи як молодий хлопець із середньою освітою Сергій Кричильський переконливо, пристрасно і достовірно пояснював своє бачення особи Кузнєцова та його вчинків. Водночас я жалкую, що наш інститут не спромігся сформувати у свого випускника п. Трофимчука /а це, як мені сказали вчора, був здібний і працьовитий студент/ здатності реально читати і розуміти нашу українську новітню історію, зокрема її волинську епопею. Доводиться тільки надіятись, що це ще молода і перспективна людина.

Сьогодні на вулиці один з жителів Сарн запитав мене: хіба ж можна назвати Кузнєцова злочинцем? Адже тільки суд вправі так називати людину. Логічно так мислити. Але ж дозволено також запитати: хто, де і коли судив Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, що спланували, організували та здійснили найжахливіший злочин 20 століття – Голодомор 32 – 33 рр.?

За офіційними даними КДБ СРСР від рук ОУН-УПА за період з 1944р. по 1952 р. загинуло 32 тис. червоноармійців, енкаведистів, партійних, радянських, комсомольських працівників, вчителів та інших категорій громадян.

За даними, що досі ще офіційно не опубліковані, кількість жертв московсько-більшовицького режиму у сотні разів більша. Адже тільки в 1944 році, як стверджує Москва, в УПА налічувалось біля 100 тисяч вояків, а згодом майже всі вони, їхні сім’ї, тобто рідні, близькі, симпатики, співучасники і не співучасники у своїй більшості загинули від рук окупантів, або були депортовані у віддалені райони Сибіру, Казахстану, Середньої Азії та Півночі. Їхні могили, відомі й невідомі, розкидані по всій нескінченій матушке России.

Діди і батьки усіх трьох моїх підзахисних зазнали репресій з боку радянської влади, зокрема НКВД за участь чи співучасть у національно – визвольній боротьбі. Згодом всі вони були реабілітовані, але ставлення до них продовжувало залишатись як до людей другого сорту.

Чи мали вони підставу , реальне і моральне право ставитись вороже до сталінського режиму, зокрема до НКВД і його фаворитів? Відповідь може бути тільки одна: у них  було і залишилось таке право. Іншого і бути не могло.

Микола Кузнєцов для кожного з них зокрема і для усіх разом був і залишається втіленням, уособленням, символом того режиму, який свого часу поневолив Україну, тримав її в рангу колоніальної УРСР. І з-під ярма якого вона здобула політичну незалежність 24 серпня 1991 року.

Отже, і суб’єктивно, і об’єктивно акт 4 липня в с. Кузьмівка був цілком і повністю мотивований.

Заслуговує на увагу високого суду наступний аргумент. Микола Кузнєцов, а точніше образ цієї людини, протягом 40 останніх років був своєрідною візитною карткою Рівненщини і міста Рівного.

Політична легенда про те, що Рівненщина – це край, де в роки Другої світової війни чинив свої героїчні подвиги простий російський хлопець Микола Кузнєцов, була поширена, як кажуть «от  Москвы до самых до окраин». Цій версії була підпорядкована гігантська пропагандистська бутафорія – в Рівному та Здолбунові про подвиги героя приїжджих інформували гігантські латунні щити, портрети, фотографії, рисунки, емблеми та ін. Зображення людини у плащнакидці чи нацистській уніформі стали обов’язковими атрибутами усіх без винятку довідників, путівників, фото-кіно-телеальбомів та інших ілюстративно-пропагандистських матеріалів про наш край, його іменем були названі найкращі вулиці, сквери, парки, кінотеатри, колгоспи, бібліотеки, він мав свій музей в обласному центрі та Цуманському  лісі. У Рівному та деяких інших містах і селах Волині йому було споруджено бюсти, пам’ятники, меморіальні дошки, нарешті його іменем було названо місто атомних енергетиків Волині. Чи питав хто-небудь згоди, дозволу у людей, у народу на такі акти? Не більше ніж на сотні інших шоу та акцій, які проводила від імені народу та за дорученням народу «розум, честь і совість нашої епохи». Ніхто не питав.

Отже ім’я Кузнєцова увійшло у арсенал символів того часу, який сьогодні одержав назву «епоха тоталітаризму», «радянський спосіб життя», «імперія зла».

Розпорядження Президента України про знесення до 1 липня 1993 року символіки тоталітаризму відноситься сповна і до всього, що пов’язане з іменем М.Кузнєцова. Об’ємне його зображення на людних місцях, тобто так звані пам’ятники – це перше, що підлягало знесенню зусиллями обласних, районних, міських, сільських та селищних рад народних депутатів та керівників тих підприємств, установ та організацій, на території яких вони були споруджені. Пластмасовий бюст М. Кузнєцова в селі Кузьмівка мав бути демонтований сільською радою та керівництвом колгоспу до 1 липня цього року.

В ході нашого судового засідання неодноразово ставилось питання: що таке символіка тоталітаризму? Цитую нашого віце-прем’єра з питань культури, освіти академіка Миколу Жулинського: «Це все те, що змушувало нас поклонятись колишній імперії».

Ми йдемо до демократичної і правової держави. Так гласить наш курс керівництва держави. Це означає, що людина вправі мати особисту думку, яка може розходитись з офіційною. Але якщо керівник підприємства, користуючись службовим становищем, нав’язує своїм підлеглим такі погляди, змушує їх визнавати ці погляди як власні всупереч волі людей, то в кожному цивілізованому суспільстві така акція має одну і ту ж назву – «порушення прав людини», що повинно тягти за собою правову і моральну відповідальність.

«Жителі села вважають, що пам’ятник Кузнєцову має стояти в селі» - заявив нам тут пан Андрійчук.

«Ми вимагаємо відшкодування для того, щоб спорудити новий пам’ятник М. Кузнєцову» - твердив нам пан Трофимчук.

І той і другий при цьому спирались на вимогу сільської громади, що сказала своє вагоме слово на зборах колгоспу 5 липня у перший понеділок після першої неділі 1993 року. Протокол цих зборів, як виявилось, був сфальсифікований. Трофімчук заявляє суду, що в цей день його в селі не було і збори проводив його заступник, що підпис на протоколі не його, а Андрійчук намагається переконати нас, що не хто інший, а саме Трофимчук і він проводили зранку в понеділок ці збори. Причому як святий Петро, він тричі нав’язує нам цю істину. Кому вірити? Хто хоче обманути суд? Для чого? М’яко кажучи, обманюють вони суд обидва. Якщо додати різні дані про кількість присутніх на зборах, про результати голосування за проект ухвали, то напрошується один висновок – зборів просто напросто не було, у кращому випадку зібралась група конторських працівників і їх зустріч керівники села намагаються видати за голос народу.

Жаль, дуже жаль, що організаторам нашого судового процесу не прийшла в голову ідея провести його не в цій маленькій залі, а в просторому сільському клубі села Кузьмівки. Присутність декількох сот громадян села на суді утримала б декого видавати бажане за дійсне. І суд узнав би думку народу не від його слуг, а від його величності Громади стосовно того, як ставиться Кузьмівка до терориста Кузнєцова, чи прагне бачити його лик нині. Більше ніж впевнений, що «Беркут» нам би не знадобився.

Вчора я побував в обласному товаристві з охорони пам’ятників історії і культури. Серед пам’ятників історії кузьмівського Кузнєцова немає. Серед пам’ятників культури його теж не знайшли. Отже на рівні області такого пам’ятника не існує. На запитання, чи пам’ятник зареєстровано в районі як твір мистецтва, п. Трофимчук відповів, що не знає. Я йому вірю. Бо це не унікальна споруда, а ширпотреб, типу гіпсової споруди кучерявого хлопчика з книжкою під пахвою, які входили в обов’язковий перелік атрибутів усіх дитячих садків та піонерських таборів. Цим ми маємо підставу відкинути ще одну спробу звинувачення козаків у тому, що вони підняли руку на твір мистецтва.

Кого образили мої підзахисні, знявши погруддя терориста? Жоден із свідків таким себе не вважає. Голова колгоспу і голова сільради теж не претендують на моральне відшкодування гідності. Можливо, рідні і близькі Кузнєцова сприйняли б вчинок козаків такою образою, можливо його однодумці, якщо такі є в селі. Але ж індивідуальної заяви в суд ніхто не подав. Навіть одіозна газета «Діалог». Отже, відпадає і цей аргумент.

Колгосп просить відшкодувати матеріальну втрату, індексувавши вартість погруддя у тисячу разів, ніби це трактор, молоко чи бугай. У мене в руках книжка Д.Медведєва «Сильні духом». Видана пару років тому. ЇЇ ціна – 1 крб.80 коп. за цінами 1991 року. В одній з книгарень Рівного мені знайшли минулого тижня таку книжку. Коштує вона 5 крб. Тобто, подорожчала утричі. Завмаг пояснила, що дорожче треба платити сторожеві за охорону. Хто доглядав погруддя Кузнєцова у Кузьмівці? Школярі. Ми тут почули, що навіть тепер, першого вересня дітей підвели до безпогруддя злочинця і спонукували класти квіти. Великий Гете з цього приводу вигукнув би: «Майн Гот, варум дайн тіргартен іст зо грос?» (Господи! Чому твій звіринець такий великий! – пер. з німецької).

Із сказаного  вище напрошується логічне запитання – де ж тут, панове прокурор та захисник інтересів колгоспу, де ж тут хуліганство з боку трьох козаків? Для кого особисто вони порушили громадський порядок? На суді не названо жодного потерпілого від так званих хуліганських дій.

До чого проявлена неповага знесенням погруддя? Хіба що до самого Кузнєцова.

Шановний Суд. Я закінчую. Вважаю, що фактами і аргументами я довів: С.Кричильський, В. Баланович та І. Гайда не вчинили хуліганського вчинку. Вони – не злочинці. Я прошу не пом’якшення їм кари, а повного виправдання кожного.

Третій місяць ці люди перебувають в ізоляції від суспільства. Займають чуже місце. Буде за це хтось нести відповідальність?

Дякую за увагу.