МАЗЕПИНКИ ПІД КОНФЕДЕРАТКАМИ

 «За Польщу я бився, бо вважав, що в такий спосіб воював за Україну»

Генерал П. Шандрук

Від редакції

У березні цього року виповнюється 60 років від того часу, коли за угодою, що мала місце між московським та лондонським урядами, на території Сибіру та Середньої Азії було сформовано 80-тисячну польську армію для боротьби з гітлерівською Німеччиною. До особового складу цього збройного формування входили вчорашні військовополонені, політв'язні та депортовані громадяни Польської держави, яка у вересні 1939 р. була розгромлена спільними зусиллями армій Третього рейху та СРСР.

До складу корпусу, яким командував польський генерал  Владислав Андерс, назвавшись поляками, влилися тисячі західних українців, зокрема волинян, що були насильно вивезені та ув’язнені в Сибіру після 17 вересня тридцять дев’ятого.
Професор Рівненського інституту слов’янознавства Й.М.ПАЦУЛА, який багато років досліджує історію Волині часів Другої світової війни, цього разу пропонує читачам «Волині» ще одну досі майже невідому сторінку цього сповненого драматизму та героїки літопису нашого краю.

У ході польської кампанії, яку Москва називала «визвольним походом», а Варшава - «ударом у спину», за два неповні тижні (17-28 вересня 1939 р.) у радянському полоні опинилося близько 250 тисяч польських вояків. Оскільки кожен п’ятий жовнір був українцем, то є підстави вважати, що з Волині під червоно-білим стягом у вересні тридцять дев’ятого перебувало щонайменше 32 тисячі наших співвітчизників. Як відомо, частину українців було незабаром звільнено з полону, але більшість, тим не менше, весною 1940 р. після ліквідації таборів військовополонених на Волині були депортовані у східні регіони СРСР, де разом з поляками розділили гірку долю в'язнів-полонених, не захищених будь-якими міжнародними угодами. Понад 12 тисяч польських офіцерів у 1940 році було по-звірячому  замордовано. Цей злочин увійшов в історію як Катинська трагедія..

Додамо, що за 22 місяці т.зв. «перших совітів» (1939-1941 рр.) з Волині до Сибіру, Середньої Азії та на Далеку Північ було депортовано ще 250 тисяч українців, поляків та євреїв, звинувачених у «антирадянській діяльності» або як членів сімей «ворогів народу». Польські дослідники стверджують, що майже половина, а щонайменше третина цієї кількості не дожили до 22 червня 1941 року.

З початком німецько-радянської війни вже в липні 1941 р. в Лондоні з ініціативи англійців розпочалися польсько-радянські переговори стосовно поновлення міждержавних стосунків. Посол СРСР у Британії І.Майський поділився зі своїми співрозмовниками інформацією, що найближчим часом Москва збирається оголосити амністію польським в’язням, полоненим та депортованим, що опинилися за ґратами після вересня тридцять дев'ятого, «їм буде дано змогу збройно боротися з фашистами за звільнення своєї батьківщини», - патетично заявив московський амбасадор. І справді 12 серпня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР оголосила таку амністію, а через два дні було схвалено ідею - утворити на території СРСР польські збройні формування для боротьби з німцями на радянсько-німецькому фронті. Центром збору польських добровольців було визначено містечко Бузулук, що в Оренбурзькій області.

Спочатку Кремль дав згоду на створення двох піхотних дивізій по 11 тисяч 600 вояків у кожній та одного запасного полку. Місцями дислокації цих частин були визначені м. Таміщево поблизу Саратова та м. Тоцкоє біля Оренбурга. Загальна кількість добровольців була обмежена 44 тисячами солдатів і офіцерів. На початок грудня кількість добровольців, яким попри численні труднощі вдалося дістатися до пунктів збору, налічувала вже 50 тисяч. Той факт, що німецькі війська в цей час стояли під Москвою, а радянський уряд перебував у Куйбишеві, не міг не вплинути на позицію Кремля у переговорах з поляками. Було дано згоду на деякий ріст польських дивізій. Командування формуваннями Москва й Лондон погодилися доручити генералові Владиславу Андерсу, учорашньому в'язневі сумнозвісної Луб’янки.

Звістка про амністію та формування польських збройних сил на території Росії поступово ширилася серед полонених, депортованих та в'язнів. Треба нагадати, що НКВС не спішив звільняти цих людей, а тому чимало з них дізнавалися про зміни в польсько-радянських стосунках, перебуваючи й далі за ґратами. Там же, в камерах та бараках, вони писали заяви з проханням зарахувати їх до числа добровольців польського війська. Щастя-долі вирішили попробувати також доведені до відчаю полонені української та білоруської національностей. Двадцятилітній рівнянин Юрко (Георгій) Андріїв уже з 1940 року як син «ворогів народу» відбував ув'язнення у далекому Сибірі. Влітку сорок першого, коли полякам була оголошена амністія, він, недовго думаючи, назвав себе поляком і вступив до корпусу генерала Андерса. Український юнак пройшов усі митарства рекрута, а відтак волонтера. В одному з боїв під Монте Кассіно хлопець загинув. Поховали Андріїва на військовому кладовищі Лоретто в Італії.

Колишні добровольці згадують також про надзвичайно важкі матеріальні умови, у яких вони опинилися у Бузулуці та двох інших збірних пунктах. Люди жили впроголодь, бараки не опалювалися, одягу не вистачало. Ситуація мало чим відрізнялася від недавнього життя в концтаборах та тюрмах, а в ряді випадків склалася навіть гірше. Адже тепер уже не було кацетної пайки, а польська військова адміністрація, не маючи коштів, виявилася безсилою допомогти людям продуктами та одягом. Щоб поліпшити становище, британці запропонували частину харчів та обмундирування, яке союзники виділяли за лендлізом Москві, передати полякам. Як згадує посол Е.Рачинський, ця пропозиція, що прозвучала під час зустрічі лорда Бівербрука та американського посла Гаррімана зі Сталіним, викликала шалену лють у московського диктатора.

Та незабаром було досягнуто домовленості: екіпірування, харчування та озброєння однієї дивізії бере на себе Москва, другу забезпечить усім необхідним Лондон. Але така домовленість не дала бажаних наслідків. По дорозі до збірного пункту більшість продуктів та одягу розікрали самі радянські охоронці та їхнє начальство. Тоді генерал Андерс, а згодом і екзильний прем’єр генерал Сікорський запропонували росіянам дати згоду на те, щоб частину формувань, не більше однієї дивізії, перекинути для вишколу до сусіднього Ірану. Та коли польський лідер виклав цю пропозицію Сталіну, той глибоко обурився. «Якщо поляки не хочуть воювати, - заявив він, - то нехай забираються на всі чотири сторони».  Не будемо їх взагалі затримувати... Обійдемося без вас... Можемо навіть усіх відпустити... Самі дамо собі раду! Здобудемо Польщу і тоді віддамо її вам...»
Та невдовзі, заспокоївшись і порадившись зі своїм оточенням, кремлівський керівник прийняв пропозицію В.Сікорського, а фактично ідею Лондона й Вашингтона, що стояли за ним. Було домовлено, що 25 тисяч поляків переїде до Англії та на Близький Схід. Натомість в СРСР буде сформовано ще 7 дивізій, 6 з яких загальною кількістю 96 тисяч чоловік, а 30 тисяч увійдуть у т.зв. позадивізійні формування. Йшлося про десятки тисяч членів сімей, жінок та дітей, яких польські вояки навідріз відмовилися залишати на поталу Росії.

Та Сталін і його оточення не були б більшовиками, якби, не зважаючи на істотне побоювання розсердити союзників, тут же не спробували боляче вкусити поляків. Правда, на цей раз не стільки поляків. Невдовзі після описуваних подій Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ, за яким українці, білоруси, литовці та євреї, які до війни були громадянами Польщі, тепер автоматично вважалися радянськими громадянами, а тому про будь-яку евакуацію цих людей поза межі Союзу не могло бути й мови. На польську ноту протесту з цього приводу Кремль цинічно нагадав лондонським полякам, що ніякі пункти Гаазької конвенції його не лякають, оскільки «Вступ радянських військ на землі Західної України і Західної Білорусії був не окупацією, а приєднанням цих регіонів до СРСР на підставі вільного волевиявлення місцевого населення».

Цим указом, як читач уже здогадався, десятки тисяч українців Волині та Галичини втрачали право на вступ до армії генерала Андерса та вільний виїзді з СРСР. Тепер, щоб покинути московський «рай» у рядах польського формування, їм доводилося приховувати свою національність і називати себе поляком.

Як згадує наш земляк Святослав Ключник, тюремні наглядачі повідомили його та друзів по камері, що відтепер вони вільні і при бажанні можуть вступати до нової польської армії. Та коли Святослав зголосився до відбіркової комісії, сказавши, що він українець, йому тут же відмовили. І лише через деякий час, коли він іншому складу комісії назвав себе поляком, його прийняли й зарахували до артилерії, а згодом ще й до офіцерської школи.

Подібним чином поступила також група колишніх учнів Рівненської гімназії, які відбували покарання за вбивство енкаведиста, до якого жоден з них не мав найменшого відношення. Перебуваючи в одному з концтаборів Середньої Азії, ці українські хлопці теж назвали себе поляками. Доречно буде нагадати, що проти вступу українців і білорусів до польського війська виступав також сам генерал Андерс. Його лякала думка, що в боях з німцями українці можуть перейти на бік ворога. Варто також відзначити, що далеко не всі українці вважали за можливе одягти конфедератку взамін за можливість покинути СРСР. «Я не вважав і не вважаю Польщу своєю батьківщиною, - заявив вербувальникам до польського корпусу волинський юнак з-під Клеваня Тимофій Яцук. - Я не хочу й не буду разом з поляками воювати навіть проти німців».

26 липня 1942 року радянський генерал Г.Жуков повідомив генерала Андерса, що Москва не має заперечень проти евакуації запланованої кількості поляків з Радянського Союзу. Робиться це, пояснив росіянин, «оскільки польський уряд усупереч радянсько-польській угоді не вважає за можливе воювати проти нацистів на радянсько-німецькому фронті».

Наша розповідь була б неповною, якби ми не згадали ще про одного ворога андерсівців - численні недуги та пошесті, що постійно долали виснажене до краю воїнство: тиф, малярія, жовтяниця, дизентерія, туберкульоз, воші, короста і т.п. Недоїдання, антисанітарія, відсутність належного медичного догляду вивели з ладу не одну тисячу вояків.

Похід армії генерала Андерса на захід пройшов у два етапи. У кінці березня 1942 р. до туркменського порту Красноводськ, що на Каспії, а далі морем до іранського міста Пахлеві було доставлено 30800 польських солдат і офіцерів. Разом з ними Росію покинуло ще 12,5 тис. цивільного люду. У серпні того року тим же шляхом до Ірану вирушила друга партія добровольців - 41 тисяча військовиків та понад 29 тисяч т.зв. супроводжуючого персоналу.

Усього СРСР покинуло 114 463 «поляки». Ми ризикнули виділити слово поляки, бо назвавшись такими, тюрму народів покинуло за далеко неповними даними понад 8 тисяч українців та ще декілька тисяч білорусів, євреїв та литовців. Скільки серед них було волиняків, зокрема рівнян, важко сказати, хоча маємо підстави вважати, що такі дані існують і в майбутньому будуть оприлюднені. Принаймні сьогодні можемо на підставі деяких польських та українських джерел переважно мемуарного характеру говорити, що близько 2 тисяч українців з Волині покинули СРСР у лавах андерсівців.

Більш точні дані про кількість українців, зокрема наших земляків, в армії генерала Андерса можна би почерпнути, проаналізувавши надзвичайно цінні документи, що знаходяться у т.зв. «архіві Гувера» у Прінстонському університеті США. У 1942 році, коли корпус Андерса покинув територію СРСР, група американських розвідників та соціологів під керівництвом Джона Е.Гувера проанкетувала понад 20 тисяч вояків цього польського формування. Кожного з них просили подати достовірну інформацію про себе та відповісти на численні запитання, пов'язані з їхнім перебуванням в ув'язненні та мотивами вступу до польського війська. Американців зокрема цікавили представники національних меншин - українці, євреї та ін., що вмисно назвали себе поляками.

Професор Я.Гросс, який проаналізував частину цих документів, опублікував декілька цікавих книг з цього приводу. Особливої уваги заслуговує його дослідження «Революція з-за кордону». Але, як він сам пише, участь польських національних меншин у русі генерала Андерса ще чекає свого вивчення.

НОВІТНІЙ ПОХІД «МОЙСЕЯ»

Про перехід від Бузулука до Монте Кассіно написано чимало. Повоєнні спогади самого «Мойсея» цього походу генерала В.Андерса  заслуговують особливої уваги. Іран, Ірак, Сирія, Лівія – цей далеко не простий маршрут 70-тисячне військо долало майже рік.

У Палестині мілітарну частину корпусу - жінок, дітей та літніх людей, а таких виявилося понад 40 тисяч, було розселено, кого в Індії, кого в Австралії, кого в Центральній Африці, де їм належало дочекатися кінця війни.

Що стосується вояків, то вони пройшли дієвий курс оздоровлення, військового вишколу та моральної підготовки до наступних боїв.

Як згадують наші співвітчизники, уже в Ірані при знайомстві один з одним вони заговорили українською мовою. Люди не тільки називали міста та округи, звідки походили, але й навіть свої погляди. В артилерійській батареї одного з полків 5-ої Кресової дивізії із сорока вояків 15 виявилися українцями, а Володимир Стасюра, Роман Буш, Віктор Волиняк, Володимир Семенюк навіть земляками. Хлопці, не соромлячись, навіть з гордістю святкували православні обряди Різдва, Водохреща, Великодня. «Опинившись поза межами большевицької Росії, ми вперше полегшено зітхнули, - згадує Василь Каспрук з Костопільщини. - Не вірилося, що всі страхіття та знущання, які нам довелось тут пережити, уже позаду. Хоч попереду нас чекала важка багатомильна дорога, бої з німцями та італійцями. Правда, іноді доводилося й далі грати роль поляків, тепер уже серед «своїх». Відрадно було, що таких «поляків» як я тільки в нашому полку виявилося більше сотні. Поступово між собою ми стали говорити тільки українською мовою, навіть співати наших пісень». Як згадує волиняк Сергій Марчук,  українська пісня звучала майже щовечора, коли ми збиралися біля вогнища й згадували далекі й водночас рідні та близькі нам Волинь, Гуцульщину, Покуття, Лемківщину, Полісся».

Заокеанський українець Ярослав Стех пробує узагальнювати: «Українські вояки в армії Андерса залишили по собі національно-релігійні пам’ятки про перебування у Палестині, тобто у святих місцях. Там, зокрема, збереглася їхня молитва «Отче наш», яку вони записали українською мовою, і сьогодні цей текст є цінністю для численних туристів та пілігримів. Окрім того, наші вояки при найменшій нагоді налагоджували живі зв'язки з українським середовищем, яке нам то тут, то там зустрічалося в поході».

Деякий час в андерсівців тепліла надія, що у складі британської армії корпус візьме участь у т.зв.Балканському поході. Британський прем’єр У.Черчіль, як ми тепер знаємо, довго домагався підтримки американського президента Ф.Рузвельта після звільнення Італії відкрити другий фронт на Балканах і, «прорізавши» нову лінію фронту з півдня на північ через східно-європейські країни, тим самим не дати змоги більшовикам прийти до Європи, а отже й не допустити її змосковщення». Доречно нагадати, що ця ідея у значній мірі підтримувала бойовий дух вояків УПА, які теж мали надію, що після вигнання німців з України вони єдиним фронтом з аліянтами битимуть більшовиків. Рузвельт, як відомо, підтримав промосковське лоббі у своєму оточенні, і другий фронт було відкрито в Нормандії, як цього вимагала Москва. Природньо, що це не порадувало ні поляків, ні решту південних та західних слов’ян, які справді через деякий час опинилися в московських лабетах.

БИТВА ПІД МОНТЕ КАССІНО

У грудні 1943 року корпус Андерса нарешті було передислоковано в Лівію, і він увійшов до складу Восьмої британської армії. У квітні сорок четвертого поляків було перекинуто до Італії на найбільш відповідальну ділянку битви під Монте Кассіно. У своєму наказі до польських вояків генерал Андерс писав напередодні битви: «Солдати! Прийшов час і нам взятися за зброю. Довго ми чекали цього моменту. Настав час помсти і відплати... Завдання, яке нам дано, має покрити польського жовніра невмирущою славою. Отож ж уперед! За Бога, Честь і нашу Країну!»

Сповнені патріотизму та войовничого запалу, андерсівці рушили в бій. Не будемо вдаватися в деталі цієї історичної битви - у наступи й відступи, штурмування монастиря-фортеці та інших нацистських твердинь і, нарешті, вимушеного призупинення штурму на шостий день безперервного кровопролиття. Проти корпусу, зокрема проти його третьої і п'ятої дивізій, де було більше всього українців, оборону тримали вишколені у боях німецькі повітряно-десантні та добірні есесівські частини.

Під вечір 15 травня понад сто канадських танків нарешті прорвали центральну лінію оборони німців, і польські добровольці успішно перейшли в наступ. Але обачний Кессельрінг, враховуючи ситуацію, що склалася, прийняв рішення відвести свої війська на нові позиції. Однак ні німецькі захисники фортеці, ні тим більше польські штурмовики не знали про це, і бої продовжувалися. Лише 17 травня згідно з наказом німці нарешті стали відступати. Окрилені цим поляки посилили штурм і вранці 18 травня червоно-білий прапор замайорів над руїнами монастиря. Услід за проривом на центральній ділянці фронту в наступ перейшли британці, австралійці, новозеландці, французи. Ворог відступив, хоч і за наказом свого командування.

ЩО БУЛО ДАЛІ?

Наша розповідь була б незавер­шеною, якби ми хоч побіжно не згадали про подальшу долю тих багатьох тисяч поляків, українців, білорусів, що не змогли вступити до армії Андерса й залишилися в Сибірі на правах так званих поселенців.

У квітні 1943 р. гітлерівська пропа­ганда створила міжнародне паблісіті  кривавому злочину Москви, що увійшов в історію як Катинська трагедія. Звинувативши польський лондонський уряд у роздуванні «антирадянської істерії», Кремль порвав з ним дипло­матичні стосунки. Невдовзі після того при загадкових обставинах в авіа­катастрофі загинув прем’єр цього уряду, генерал В.Сікорський.  А у радян­ській пресі знову появилися антипольські публікації та інсинуації . Про корпус генерала Андерса намагалися не згадувати, а якщо й проривалися де-небудь матеріали про нього, то, як правило, негативного характеру. Нато­мість влітку 1943 року «на клопотання патріотичних польських організацій» в СРСР було розпочато формування нового, на цей раз суворо підконт­рольного Москві польського війська - спершу дивізії ім.Т.Костюшка, яка згодом  переросла в корпус, а відтак в окрему польську армію. Як читаємо в сучасній «Історії українського війська», уже  на початку формування дивізії у ній опинилося щонайменше 2 відсотки українців, З відсотки білорусів та 6 відсотка євреїв. «Надалі, проходячи че­рез Україну, польське військо інтенсивно поповнювалося українцями, чиї пріз­вища могли звучати як польські, а також поляками українського походження».

Про те, як зростали лави польського війська за рахунок волиняків, цікаво пише у своїх спогадах відомий український діяч Польщі, виходець з Дубенщини Микола Сивіцький. Арештований у жовтні  1939 року, він провів 5 років у сибірських тюрмах та кацетах. У сорок четвертому, коли  термін «відсидки» закінчувався, перед хлопцем виникла проблема: куди діватися? Додому не пускали, бо там він був би готовим вояком УПА, до Червоної армії не брали, бо був «соціально небезпечним». Та коли все ж удалося повернутися на Дубенщину, то відчув, що й тут життя не буде. Перша зустріч у райвідділі НКВД дала зрозуміти, що його чекає. І прики­нувшись волинським поляком,  юнак записався до армії «визволителів Ойчизни». І то вельми вчасно. «У дорогу я вибрався саме впору, - згадує М. Сивіцький, бо, як потім мені розповіли, через дві години по відході потягу за мною прийшли.

-         Де він?
-         Поїхав. На фронт. У польську армію.
-         Ну, сволота чортова. Попадеться ще колись у наші руки».

До сказаного вище додамо, що для «зміцнення інтернаціонального ядра армії генерала Берлінга до неї на території України було зараховано близько 19 тисяч радянських офіцерів і понад 13 тисяч молодших командирів. На Волині, крім місцевих поляків туди було включено ще декілька тисяч українців, у тому числі близько трьох тисяч жінок і дівчат «польського походження».

Шановний читачу! У тій мірі, наскільки дозволяють це зробити українські та зарубіжні джерела, у т.ч. архіви, ми намагалися повідати про ту драматичну роль, яку в ході минулої війни змушений був виконувати наш співвітчизник – волиняк, будучи мобілізованим, або, в силу обставин, добровільно вступивши до чужих армій, що вели боротьбу, в першу чергу, за свої національні інтереси, які не завжди співпадали з нашими національними устремліннями.

Як пише рівненський історик Г.Бухало, тисячі українців, зокрема жителів Західної України, брали участь у збройних формуваннях чужих держав. «Українці мужньо воювали, наприклад, у польських збройних формаціях, як проти фашистів, так і проти більшовиків, а у випадку потреби віддавали в боях найдорожче – своє життя».

Тарас Бульба-Боровець назвав книгу своїх спогадів «Армія без держави». Такою справді була Українська Повстанська Армія, перші загони якої він започаткував, і яка згодом виросла до стотисячного збройного війська. Але один з парадоксів нашої молодої держави полягає в тому, що й понині герої та комбатанти цієї армії не визнані пар­ламентом і Президентом держави, за яку вони боролися і щедро платили своїм життям.

На закінчення нашої розповіді дозво­лимо собі процитувати уривок зі спогадів отамана – «Поліської Січі» УПА, з яким важко не погодитися навіть досить упередженому читачеві. Йдеть­ся про серпневу мобілізацію волинських українців до польського війська у пам'ятному тридцять дев'ятому.

«…Під охороною ночі я добрався піш­ки до дальшої залізничної станції. Вскочив до повного потягу «пробно» мобілізованих запасників. Вмішався в їх масу. Їдемо назад до Варшави «воювати». Потяг набитий вояками та їх скринь­ками й торбами. Усі вони українці. На всіх станціях сідають нові вояки… На кожній станції вздовж потяга біжать заплакані жінки та дівчата. Махають хустинками. Простягають за потягом заламані руки. Через вікна їм відповідають червонощокі хлопці з розкуйовдженими чупринами та роз­христаними вишиванками…

Статечні господарі та бородаті дідугани також виходять попрощатися зі своїми хлопцями, але вони всюди стоять спокійно з насупленими брова­ми. Палять люльки та чухають потилиці, мовляв їдуть хлопці, та не на своє діло… От чому то ці жінки так плачуть. Якби вони їхали воювати не за ляхів, а за свою рідну державу – не плакали б так жінки».

Сьогодні українська держава має свою національну армію. Дев'ятнадця­тилітнім волинякам і галичанам, подолянам, степовикам – нащадкам козацького роду, немає потреби одягати іноземні конфедератки, фуражки та однострої і під чужими прапорами відстоювати або виборювати національні інтереси наших близьких і далеких сусідів. Український синьо-жовтий прапор, рівно ж як і малиновий стяг Війська Запорозького гордо освячують ритуал присяги, парадні та бойові походи української армії та її окремих формувань як у себе на батьківщині, так і в тих регіонах планети, де наш воїн з честю виконує покладену на нього миротворчу місію.

І все ж нелегко забути ті далекі й не цілком далекі часи, коли українські юнаки (та хіба лише юнаки?) крокували, воювали та віддавали життя під чужо­земними штандартами. Забути цього не можна, бо це наша минувшина, наша історія.            .

Йосип Пацула,

професор Рівненського Інституту слов ’янознавства