ХТО І ЯКОЇ ПЕРЕМОГИ ПРАГНУВ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ,

або Яким хотіли бачити «другий фронт» воїни УПА

Продовжити тему публікації «Кому вигідна антиукраїнська фальшивка?» (див. «Волинь» за 9 лютого 2001 р., с.6) мене спонукали численні відгуки читачів «Волині». Ніколи не думав, що їх може бути так багато, що так емоційно, гостро, вони сприйматимуть написане мною. Особливо ті, хто в бесідах, листах та по телефону висловлювали думки, що не завжди або не цілком співпадали з моїми. Хоч таких було всього декілька (насправді, треба думати, їх значно більше), та їхні сумніви, а то й несприйняття стосувалися виключно таких постулатів: як люди, що вважали себе патріотами України, могли одягти есесівську форму і йти воювати проти своїх же співвітчизників-червоноармійців?
Невже вони, а тим більше, їхні духовні вожді не бачили, що гітлерівська Німеччина котиться у провалля? Запитання справді слушні й варті уваги, та відповісти на них коротко, та ще й переконливо, не так уже й легко, особливо тим, чиї погляди на національну  історію формувалися під впливом майже піввікової більшовицької пропаганди. Додамо, що на Волині про дивізію «Галичина», яка формувалася не в нашому краї, навіть у роки війни були поінформовані далеко не всі, тим більше правильно.

Тим, хто цього не знав, варто би знати, що в роки німецько-радянської війни, яку чимало українців і понині чомусь називають Великою Вітчизняною, у лавах гітлерівського вермахту та формувань СС проти Червоної армії воювало  понад мільйон радянських громадян, у т.ч. понад 200 тисяч українців. Росіян, для кого ця війна справді була і великою, і вітчизняною, у нацистських одностроях опинилося близько 800 тисяч. Генерал А.Власов ще в 1942 р. повчав Гітлера, що «Росію можуть перемогти тільки росіяни», викликав до себе невга­мовну лють з боку фюрера.

Українці, як відомо, зустріли Другу світову війну як бездержавний народ, чию землю, а отже й люд уже до того розділили між собою Росія й Польща, Румунія та Угорщина. То ж не дивно, що в армії кожної з цих держав служили де мільйони, де сотні, а де й десятки тисяч українців - громадян цих країн. Служба вимагала виконання присяги та бойових наказів. Нагадаємо, що в роки минулої війни десятки тисяч українців служили також в американській, канадській, французькій, словацькій арміях. У кожній з них у когорті героїв були також наші співвітчизники. Такою була істо­рична доля бездержавного народу.

Нацистська окупація України приз­вела до заміни одного поневолювача іншим. У Західній Європі, де відданість своїй державі та нації була логічним про­явом патріотизму і де єдиним ворогом були гітлерівці, співпраця з ними вважа­лася відвертою зрадою. В Україні це питання виявилося куди складнішим. «Незрозумілим було насамперед, кому українці мали зберігати більшу відда­ність: сталінському режимові чи поль­ській владі, які кривдили їх. До того, хто був для них більшим ворогом - сталін­ська система, що принесла незліченні страждання чи нацистський порядок, що запанував тепер», - пише історик О.Субтельний.

Тому, хто досі не вірить або сумніва­ється, що УПА вела боротьбу з німця­ми, радимо прочитати спогади М.Хрущова. Цю особу аж ніяк не можна запідозрити в симпатіях до бандерівців. Лідер КПРС згадує: «Коли Бандера усвідомив, що гітлерівці не мали наміру сприяти побудові самостійної України, він повернув свої з'єднання проти них... Він воював водночас і проти нас, і проти німців. Згодом, після війни, ми втратили тисячі людей у лютій боротьбі між українськими націоналістами й силами радянської влади».

Та повернемося до дивізії «Галичина» і її вояків. Як могло трапитися, що 80 тисяч добровольців, переважно галиць­ких інтелігентів та молоді, виявили готовність в 1943 р. стати під прапор Лева для боротьби з більшовиками? Адже треба було бути сліпим, щоб не усвідомлювати, на чий бік схиляються терези війни. Що думали з цього приводу керівники ОУН  мельниківського спрямування, які стимулювали цей рух? Про те, як характеризували радянські історики дивізію «Галичина», писати немає потреби. Що стосується західних українських дослідників, то їхнє пояснення цього феномену й сьогодні не втратило актуальності. Згаданий вже нами американський історик О.Субтельний з цього приводу писав: «Великий вплив на рішення керівництва УЦК справили події 1917-1920 років, оскільки В.Кубійович зі своїми колегами (йдеться про керівництво Українського Центрального Комітету в Галичині пері­оду нацистської окупації, який очолював професор В.Кубійович - прим.Й.П.), а також сам митрополит А.Шептицький були переконані, що саме відсутність вишколеної армії не дала змоги ук­раїнцям створити після Першої світової війни власну державу. Усвідомлюючи можливість поразки Німеччини, вони твердо вирішили цього разу не допус­тити, щоб у хаосі подій зненацька укра­їнці знов опинилися без регулярних збройних сил.

Що стосується ОУН Бандери та УПА, то вони не схвалювали утворення дивізії. Р.Шухевич побоювався, що в сучасній війні дивізія може мати занадто великі втрати і з часом мало кому з її вояків доведеться захищати виключно українські  інтереси. Але як засвідчував протокол одного із засідань військової управи, було досягнуто згоди: «ОУН не буде цієї справи підтримувати, але й не буде їй перешкоджати».

На що розраховували українські ке­рівники ОУН-Мельника та УКЦ, стиму­люючи та реалізуючи ідею створення галицької дивізії? З відомих на той час причин вони публічно ухилялися від правдивої відповіді, але кожен дивізійник був поінформований, на що він іде і які перспективи його можуть чекати. Про можливий воєнно-політичний конфлікт між західними союзниками та росіянами знали практично кожен волиняк та галичанин у 1943-1950 роках. Отож, чи були в ті роки реальними сподівання українських антикомуністів-антифашистів на переростання протифашистської війни у проти комуністичну? Почнемо з того, що після Сталінграда лідери союзників У.Черчіль, Ф.Рузвельт та Й.Сталін отримали змогу вже реальніше не лише замислюватися, але й практично діяти стосовно бажаних контурів повоєнного облаштування Європи та світу. Як пише відомий аме­риканський дипломат Г.Кісінджер: «Ко­жен з переможців виступав з позицій власного національно-історичного дос­віду. Черчіль хотів відродити традиційну рівновагу сил в Європі. Рузвельт бачив повоєнний порядок таким, щоб три переможці плюс Китай діяли як світова рада директорів. Ця точка зору стала відома як «теорія чотирьох поліцей­ських». Сталінський підхід відображав силу комуністичної ідеології і традиційної російської зовнішньої політики. Він мав намір отримати платню за перемогу його країни чистоганом і поширити російський вплив на Центральну Європу. І ще він мав намір перетворити країни, завойовані радянськими війсь­ками, у буферні зони для захисту Росії від будь-якої німецької загрози в май­бутньому.

Рузвельт неодноразово заявляв, що після війни США не збираються трима­ти свої війська в Європі. На Росію Рузвельт дивився як на гігантську імперію, але оскільки російські колонії межували з метрополією і складали єдиний територіальний організм під назвою «Радянський Союз», то для ньо­го ця держава була зовні дещо відмінною від Британії, Франції та інших коло­ніальних імперій. Великий американець не думав, що сам може стати зло­чинцем, а тяга Москви до таких дій ста­вала все більш реальною. Коли один з американських генералів на Потс­дамській конференції, щоб сподобатися Сталіну, зазначив, як приємно йому бачити російські війська в Берліні, той саркастично відповів: «Олександр І дійшов і до Парижа».

У 1943 р. провідні політики Заходу стали серйозно замислюватися над тим, що більшовики можуть зайняти ці­лу Європу. Визріла навіть ідея про пере­мир'я з Німеччиною чи то шляхом сепа­ратних переговорів, чи усуненням від влади Гітлера та його найближчого ото­чення. З другого боку, союзники побо­ювалися, що Німеччина сама може до­мовитися з більшовиками, тим більше, що Ріббентроп, а згодом Муссоліні такі змови робили.

Низка непорозумінь серед керів­ництва союзних генералів та політиків щодо ведення війни з Рейхом істотно ускладнювали ситуацію. Знаючи про це, Москва відповідним чином реагувала, причому іноді досить вдало. На Теге­ранській конференції Сталін постійно докоряв Черчілю та начальнику його

генштабу генералу Бруку за недос­татню допомогу Росії з їхнього боку. Пізніше Черчіль згадуватиме: «Тут, у Те­герані, я вперше усвідомив, що ми над­звичайно малий народ. Я сидів, з одного боку, відгороджений російським ведме­дем з розпростертими лапами, а з другого - великим американським буй­волом. Я виглядав посередині між ними, як малий англійський осел, що знав пра­вильну дорогу. Та це нікому не було пот­рібно».

Після 8 травня 1945 року близько 12 тисяч вояків дивізії «Галичина» склали зброю перед союзниками. В амери­канській зоні опинилося 700 вояків, а решта, 11 тисяч здалися англійцям. Не­забаром дивізію було перевезено до Італії і розташовано на березі Адріатичного моря між селищем Белларія та міс­том Ріміні. Там дивізійники перебували до 1947 року.

Радянська репатріаційна місія на чолі з генералом Голіковим проявила неабия­ку активність, щоб повернути цих людей до СРСР, де їх, у кращому випадку, чекали сибірські концтабори. Дивізійни­ки навідріз відмовилися від репатріації. Питання про їх насильне повернення на батьківщину у відповідності з Ялтинсь­кою угодою радянська сторона винесла на обговорення Потсдамської конфе­ренції глав трьох держав. 24 липня 1945 р. Черчіль взяв під британський захист українських вояків, заявивши при цьому: «Ці 10 тисяч чоловік склали перед нами зброю як єдина військова одиниця, і ми зберегли її у такому вигляді під керівництвом їхніх же командирів... Усі вони переважно українці, але до війни не були громадянами СРСР. Це дає нам підставу не примушувати їх до повернення. 665 чоловік, що побажали повернутися, матимуть таку змогу». Сталіну не залишилося нічого іншого, як сказати: «Гаразд. Я вважаю питання вичерпаним».

Та вичерпаним воно не стало. У 1947 р. вже лейбористський уряд Етлі прийняв рішення про перевезення 8 тисяч дивізійників до Британії. Про їх подальшу долю читач знає. Сьогодні серед живих залишилося трохи більше 1500 цих людей. Усі вони постійно живуть у Британії, більшість стали громадянами Сполученого Королів­ства. Та моральний спокій цим людям хіба що сниться... Остання хвиля провокацій, викликана демонстра­цією 7 січня ц.р. в Англії антиукра­їнського відеофільму «СС у Великій Британії», ще триває. Поза всяким сумнівом, вона приречена на такий крах, як і попередні.

Та вірус українофобії, як і будь-яка інша ідеологічна зараза, має властивість долати і природні, і державні кордони та поширюватися там, де існує для цього сприятливий грунт. Так він поширився у Польщі, частково у Словаччині, як це не парадоксально, у нас в Україні. Носіями і збуджувачами віруса стали лівокрилі депутати, комуно соціалістичні партфункціонери та зграя їхніх епігонів.

18 січня ц.р., коли відповідно до вимог регламенту проект закону про жертви більшовицьких та комуністичних пере­слідувань було внесено на розгляд сесії Верховної Ради, у його обговоренні противники неодноразово згадували горезвісний відеофільм, посилаючись на нього як на істину в останній інстанції. Ю.Соломатін, нардеп від КПУ, тоді висловився чи не за всю партію: «Виникла унікальна ситуація: світова спільнота одностайно засуджує війсь­кових злочинців з дивізії «Галичина», а парламент України розглядає штучно накинутий їхніми ідейними нащадками проект закону саме про їхню моральну реабілітацію...»

Як відомо, проект закону було відхи­лено. Та особливої уваги заслуговує розстановка політичних сил, яким належало висловити своє ставлення до долі мільйонів живих і мертвих, що постраждали від червоного режиму. Проти проекту проголосувало 124 де­путати, у тому числі 108 комуністів, 6 соціалістів та 3 так званих «трудовики». Іншого чекати від цієї братії і не можна було. Проект закону підтримало 113 народних обранців – усі члени фракції РУХу і ще 9 інших об’єднань парламенту. Зате 157 депутатів, серед них у повному складі фракції СДПУ(о), «Солідарність» «Відродження регіонів» утрималися від голосування. Картки знаходилися на місці, а їхнім носіям щось завадило визначитися. Іншими словами, 39,5% присутніх у залі депутатів вирішили зайняти традиційну для хохляцького менталітету позицію «Моя хата з краю».

Так висловили своє ставлення до історичної та реальної ролі жертв кому­нізму українські парламентарії на по­чатку десятого року з часу здобуття цією країною політичної та державної незалежності. Про що це говорить?

Понад півстоліття тому, у вирі воєн­ного лихоліття, коли в ході імперіа­лістичного двобою багатостраждальну землю України завойовували та від­войовували то один, то другий найлютіші вороги її народу, ті патріоти, що гордо піднялися на боротьбу за волю рідної землі, усвідомлювали, що 150-тисячна УПА та 15-тисячна «Галичина», яких реально підтримували щонайменше 8 млн. західних українців, власними силами не зможуть здолати знавіснілу комунобільшовицьку навалу, що в сорок четвертому підкормлена та доозброєна західними союзниками, повзла зі Сходу в Європу. То ж природньо, що вони плекали надії на демо­кратичний Захід, для якого комунізм був ворогом, рівнозначним до фашизму.

У межах однієї статті ми спробували припідняти завісу, за якою діяло не менш гостре, ніж у мирний час дипломатичне, військово-політичне та фінансово- економічне протистояння між про­відними керівниками західних держав.

І якщо державно-політичні інтереси поневоленої Польщі ще були предме­том захисту з боку адміністрації У.Черчіля і, до певної міри, Ф.Рузвельта, то проблема України як можливої неза­лежної європейської держави вряди- годи входила в коло зацікавлень офіцій­ного Лондона чи Вашингтона. Тим більше, що розгорнута Кремлем у кінці війни пропагандистське шумовиння навколо розширення державницьких прав союзних республік, і зокрема УРСР та БРСР, поява в їхніх урядах зовнішньо­політичного та оборонного міністерств, прилучення цих двох республік до фундації ООН, навіть підписання ними деяких міждержавних угод (як, наприк­лад, з Польщею про кордон) - усе це створило на Заході ілюзорне враження, що ці два східно-слов’янських народи поступово крокують до своєї реальної державної незалежності з волі й під­тримки московської імперії. Черчіль, не будучи наївним політиком, у кінці війни запропонував укласти У РСР дипло­матичні стосунки на рівні посольств. Британська преса час від часу публіку­вала матеріали про антимосковський рух опору в Західній Україні. Та далі цих і їм подібних кроків ні Лондон, ні тим більше Вашингтон, на жаль, не нава­жувалися.

Після війни обидві держави дали політичний притулок сотням тисяч українців, що не з власної волі опинилися в роки війни поза межами своєї вітчизни і не вважали за можливе повертатися під більшовицьке панування. Ця політич­на еміграція, що з роками переросла у вагому західну діаспору, постійно підтримувала політично, морально, а іноді й матеріально невгасимий дух і дії українських патріотів. На міждержав­ному рівні спрацьовував пресловутий девіз, висунутий свого часу бри­танським прем'єром Г.Пальмерстоном: «У нас не може й не повинно бути постійних ворогів, як і постійних друзів. Постійними мають бути тільки наші інтереси».

Десять років виповнюється відтоді, як наша батьківщина Україна здобула нарешті державну незалежність. За кілька місяців до проголошення істо­ричного акту від 24 серпня 1991 р. візитуючі в УРСР президент Дж.Буш, а згодом прем'єр Британії М.Тетчер з трибуни українського радянського парламенту вгамовували ретивих українців не розхитувати підгрунтя Гор- бачовського Союзу та не виходити з-під опіки «старшого брата». Та коли врешті зробили свій вибір, то їхні уряди серед перших поспішили визнати нашу державність. «Часи міняються і ми мі­няємося з ними».

Так, здається, ще древні римляни визначали своє ставлення до чужинців. Змінилося і ставлення Заходу до новітньої України. Тепер жоден з його можновладних авторитетів уже не закликає нас повертатися до москов­ської кошари. Скоріше навіть навпаки. Та все ж місце 50-мільйонної європей­ської держави на орбіті двадцять першого століття кожен з них бачить через призму своїх національних інте­ресів. Мораль сера Генрі Пальмерстона не похована в архіві і, треба думати, житиме ще довго.

Великий німець Й.Гете повчав своїх сучасників: «Той, хто не знає свого ми­нулого, не вартий майбутнього». Додамо від себе: минуле нам потрібне також для оцінки теперішнього та проекту­вання майбутнього. Свого часу наші патріоти в боротьбі з одвічним ворогом покладали вагомі надії на західних союзників. Історично їх можна зрозу­міти, але сліпо повторювати минуле можуть хіба що недалекоглядні люди. Дуже хотілося б, щоб ми, українці, проектуючи та здійснюючи свої зовніш­ньополітичні вектори, водночас, а може, перш за все, визначали їх у межах власної держави, не забуваючи при тому, що шлях від народу до нації нами ще не пройдено. Народів-бо на земній кулі тисячі, а націй, більше того, Об’єднаних Націй - менше двохсот. І коли з березня цього року головою ради Безпеки ООН знову став представник України, то це треба би нам сприйняти як добру пораду світового співтова­риства до нас, українців: «Люди добрі, думайте, і ще раз думайте, перш ніж обирати собі союзників на майбутнє».

Йосип ПАЦУЛА,

професор Рівненського Інституту слов’янознавства.