ЗРАДНИКИ, ПАТРІОТИ, НАЙМАНЦІ, ЧИ ...?

 Про дивізію «Галичина», особовий склад якої налічував 14 тисяч вояків, а початковий резерв сягав понад 70 тисяч західних українців, написано багато і позитивного, і негативного. Це ж стосується і так званої української допоміжної поліції, станиці якої були організовані нацистським окупаційним режимом по всій Україні, їх кількісний склад важко визначити точно. Знаємо тільки, що в березні-квітні сорок третього понад п'ять тисяч волинських українських поліцаїв на заклик ОУН організовано перейшли в УПА, прихопивши з собою не тільки зброю, але й сотню політв'язнів, секретні документи та значну кількість нацистського військового спорядження.
Служили наші співвітчизники і в інших німецьких збройних формуваннях.
Правомірно поставити запитання: чи були ці українці зрадниками? А якщо так, то кого вони зраджували? Яку і чию державу? А якщо ні, то що штовхало їх одягати німецькі однострої, брати в руки зброю і воювати проти армії - радянської, американської, канадської, британської - солдатами, офіцерами та генералами, яких були де мільйони, а де десятки тисяч українців?
Чому понад десять тисяч дивізійників «Галичина», що в травні 1945 року опинилися в англо-американському полоні, не були видані альянсами в руки радянського правосуддя, а перевезені до Британії, а згодом багато з них за океан і невдовзі визнані громадянами цих країн?
А тепер попробуємо поставити такі ж запитання стосовно тих росіян, які під час німецько-радянської війни збройно виступали проти Червоної армії, її союзників та сателітів у складі вермахту, військ СС та інших збройних формувань III рейху. Що штовхало їх на такий крок? Були вони зрадникам, і, знов таки, якщо так, то кого зраджували? Чи може це були патріоти Росії, але вороги більшовизму? То чому ж їх після війни західні союзники поголовно віддавали Москві, знаючи, яка доля уготована цим людям?
А може це були звичайні найманці, ландскнехти, які подібно до нинішніх «солдатів везіння» за добрий куш валюти воюють в Африці, Азії, Латинській Америці? А може просто флібустьєри, тобто грабіжники з великого шляху, яким байдуже, кого убивати та грабувати, аби була тільки здобич?
Нарешті, скільки було таких вояків на німецькому боці? І скільки, відповідно, німців взяли в руки зброю і пішли в радянські окопи, щоб вести боротьбу з гітлерівським режимом?
Запитань, як бачимо, чимало. І кожне вимагає відповіді, причому, дуже часто, неоднозначної навіть від істориків, що не зашорені ідеологічними постулатами.
Дослідження професора Рівненського Інституту слов'янознавства Йосипа Пацули (1935-2004 рр.), окремі розділи з якого ми подаємо, ставлять за мету відповісти, якщо не на всі, то принаймні, на більшість з них.
Володіючи чужими мовами й підтримуючи наукові контакти із колегами-істориками західних університетів, Йосип Михайлович піддає аналізу не тільки вітчизняні й російські документи і матеріали, але й західнослов'янські, німецькі, британські, північноамериканські та французькі джерела.

ОТЖЕ КОЛАБОРАНТИ. ХТО ВОНИ? СКІЛЬКИ ЇХ БУЛО?

Скільки росіян воювало в рядах вермахту та військ СС у часи німецько-радянської війни? Свого часу для західних союзників це запитання стало далеко не безневинним, враховуючи, що на кінець жовтня 1944 року майже 30 тисяч росіян у німецьких одностроях появилися на території Франції, Голландії, Бельгії. Ходили чутки, що це був лише передовий загін величезної за кількістю зброї орди, якою командував відомий радянський генерал, що свого часу добровільно перейшов на бік німців.

Незважаючи на окупаційний режим, а отже й цензуру, численні французькі, бельгійські, норвезькі часописи стали пригадувати, що вже восени сорок другого у пресі нейтральних та альтернативних країн час від часу появлялися повідомлення, судячи з яких у Німеччині було створено багатотисячну визвольну армію, яка пліч-о-пліч вела з німцями збройну боротьбу проти більшовиків.

Ворог мого ворога – мій союзник ч.1

Ворог мого ворога – мій союзник

Природно, що першим союзником нацистів у війні з більшовизмом виявила готовність стати російська біла еміграція. Викинуті за межі своєї батьківщини й позбавлені того, чим вони володіли в Росії до жовтневого перевороту 1917 року, сотні тисяч білоемігрантів понад двадцять років чекали слушної нагоди поквитатися з комуністами за поразку в громадянській війні. Тепер багатьом здавалося, що цей час наступив.
Уже 1 вересня 1939 року глава Російського Загальновійськового союзу (РОВС) генерал А.П.Архангельський віддав наказ усім білогвардійським формуванням Європи й Північної Америки, що визнавали його зверхність, сповна виконати свій обов'язок перед Росією і тою країною, яка спільно з ними виступить проти більшовизму. Зрозуміло, що йшлося про Німеччину, а отже про боротьбу з Червоною армією на боці нацистів. Наказ вимагав від кожного білогвардійця «зарекомендувати себе з кращого боку, як це належить російському воїнству».

Ворог мого ворога – мій союзник ч.2

У другій половині березня 1943 року в середовищі військово-політичних кіл рейху стала поширюватися теза про те, що Росію здатні перемогти тільки росіяни. Належала вона генерал-лейтенанту Червоної армії Андрію Власову, який потрапив до німецького полону в 1942 р. Один з перспективних воєначальників Червоної армії, учасник оборони Києва (деякі нинішні автори називають його навіть героєм оборони Києва), а відтак Москви, опинившись у руках німців, Власов, дуже швидко зумів переконати їх, що готовий під нацистським прапором вести збройну боротьбу за повалення сталінського режиму в Росії і відродження цієї країни на європейських засадах. Гітлер і Гімлер не повірили Власову, але дали згоду на його участь у пропагандистській кампанії серед радянських військовополонених і комплектуванні з їх участю окремих східних батальйонів. Власов створив комітет, який у грудні 1942 року опублікував так  званий «Смоленський маніфест». Вперше від початку війни відомий радянський генерал, що свідомо став на бік нацистів, звернувся із закликом до мільйонів червоноармійців по той бік лінії фронту, до радянських військовополонених, що тисячами гинули в концтаборах, до остарбайтерів, що насильно були депортовані до рейху на примусову роботу - об’єднатися у боротьбі за нову Росію.

Козаки, Козаки ...

На початку XX століття в Росії існувало 12 козачих територій, кожна з яких мала своє військо. У 1912 році всі козачі війська налічували понад 4 мільйони людей, у тому числі 445 тисяч так званого «Служивого складу». Найбільшими за територією, населенням та популярністю були козацтва Донське (1,4 млн.чол.) та Кубанське (1,2 млн.чол ). Нагадаємо читачеві, що Кубанське козаче військо - це єдина формація українського козацтва, що збереглася до кінця російського царизму, тобто до 1917 року. Разом з тим, за півтора століття перебування у складі Російської імперії воно набуло багатьох ознак, властивих іншим козачим формуванням цієї держави.

Волиняки на Гринвічі

У британській пресі чергова сенсація. Після понад півстолітнього мовчання знято гриф секретності з великої кількості матеріалів та документів  англійської секретної служби періоду другої світової війни М-19, що стосуються окупації нацистами Нормадських островів – невеликого архіпелагу в південній частині Ла-Маншу. Острови Джерсі, Гернсі, Олдерні та Сарк – це єдина територія британської метрополії, котра впродовж п’яти років перебувала під гітлерівською окупацією.

Вони були захоплені вермахтом влітку 1940 року, коли німецькі дивізії досягли берегів Атлантики, без єдиного пострілу. Окупація пройшла досить «цивілізовано». Ті з жителів островів, хто цього захотів, мали змогу евакуюватися на центральний Альбіон, решта без опору перейшла під владу окупантів. Нацистське панування тривало до 15 травня 1945 року. Окупанти добровільно склали зброю й стали полоненими, а вчорашні поневолені – переможцями.

Історія минулої війни на Норманських островах так і залишилася б екзотичним прикладом цивілізованої війни для літописців другої світової, якби не чужинці, що, на жаль, внесли присмак «драматичної гіркоти» у калейдоскоп подій 1940-45 років.

Йдеться про майже чотири тисячі так званих slave-workers, тобто насильно пригнаних сюди нацистами робітників із поневолених рейхом країн, яким належало споруджувати горезвісний Атлантичний вал – низку фортифікаційних споруд уздовж атлантичного узбережжя на випадок англо-американського вторгнення. Як стверджують очевидці, а тепер – і розсекречені документи, ці люди опинилися тут у становищі, гіршому від плебеїв Давнього Риму, сформувавши особливу соціальну верству - рабів.

Інтерес до описуваних подій невипадковий. Серед тисяч полонених: іспанців, французів, поляків, югославів, африканців, навіть китайців,котрі опинилися не з власної волі на Нормандських островах під час війни, левову частку становили вихідці з України, і серед них наші земляки – волиняки.

Першу групу цих рабів ХХ століття склали військовополонені польської армії, котрих уже навесні сорок першого було відправлено у Францію, а згодом на вищезгадані острови, як дармову робочу силу. Маємо достовірні дані, що серед них було майже сто волинських українців, мобілізованих до польського жовнірства наприкінці серпня тридцять дев’ятого. Як відомо, у німецько-польській війні 1939 року в лавах польської армії проти німців воювало понад 200 тисяч українців. Доля багатьох із них виявилася гіркою, бо після 27 вересня 1939 року, коли цю війну офіційно було названо закінченою, більшість польських полонених стала автоматично «мобілізованими робітниками» і використовувалася гітлерівцями, як трудові ресурси. Працюючи по 12-14 годин на добу,перебуваючи у нелюдських умовах, ці люди від надмірної праці, голоду, холоду та жорстоких знущань десятками й сотнями гинули у нацистських катівнях.

На початку 1944 року на острови з України було перекинуто декілька батальйонів Російської визвольної армії (РВА) генерала Власова, що замінили німецьку берегову охорону – артилеристів, піхотинців і саперів. Німців, як більш надійних вояків, Гітлер послав на східний фронт. Власовцям було доручено охорону остарбайтерів. Як свідчать місцеві жителі, та й самі в’язні, ці «землячки» поводили себе особливо жорстоко зі своїми співвітчизниками. На щастя, тривало це недовго, бо влітку сорок четвертого більшість робітників було перевезено на континент для інших робіт. Залишилися лише сотні могил на землі та не менше тисячі у водах Атлантики,котрі навічно приховали злочини окупантів.

У 1961 році німці, французи та британці ексгумували рештки понад 300 остарбайтерів і готувались із почестями перезахоронити їх у міжнародному пантеоні жертв нацизму, спорудженому поблизу французького міста Монт де Юісн. Радянський уряд і його посольства у ФРН, Франції та Великобританії, яких офіційно попросили вирішити, де здійснити перезахоронення загиблих радянських  громадян, продемонстрували завидне ігнорування цих пропозицій і навіть не вважали за потрібне взяти участь у цій церемонії. Спрацювала, треба думати, відома теза Сталіна, що у ворожому полоні та концтаборах могли опинитися хіба що зрадники та боягузи.

У 1945 році більшість звільнених із нацистської неволі українців було організовано повернуто на батьківщину. Їх подальше життя виявилося далеко не безхмарним. Чимало з них перекочувало у сталінські табори, щоб «спокутувати працю на фашистів». Деякі, як відомо, не захотіли повернутися до СРСР і залишилися на Заході.

 Про тих наших співвітчизників, кого війна закинула на далеку британську землю, ми мовчали понад півстоліття. Продовжуємо мовчати й сьогодні, хоч і з дещо інших причин: не знаємо про них, або інформація про цих людей занадто неоднозначна.

Та прийшов час відкрити і цю сторінку драматичної долі українців періоду другої світової війни. Справедливо, об’єктивно. Матеріалу стає все більше. Ми не пов’язані волею влади та з її ідеологічними канонами та вказівками. Належить тільки терпляче, спокійно, зі справді наукових позицій розібратися у матеріалах, назвати речі своїми іменами, поставити усі крапки над «і».

                                                                 Йосип Пацула,

 доцент УДАВГ, голова обласної ради Конгресу української інтелігенції,

Роберт Морган,

 магістр історії, голова товариства дружби Свонзі-Рівне, Великобританія.

«Сім днів», 1996 р.,14 грудня.

Провокації терориста Кузнєцова

 Сорок третій рік увійшов в історію Волині, як рік глибокого драматизму, гірких випробувань та героїчних пожертв. Серед численних подій, що випали на долю волинських українців у той незабутній рік війни, чи не найболючішою для них Голгофою стали масові екзекуції національно-патріотичної інтелігенції та анти­фашистського українського підпілля, що були сплановані та зорганізовані, як не парадоксально, спільними зусиллями німець­ких нацистів та московських більшовиків.

День перемоги чи день скорботи?

Мабуть, не так уже й багато людей знають, що 9 травня 1950 року було  зроблено перший реальний крок до того континентального міждержавного об’єднання, яке сьогодні носить назву Європейський Союз.

Того знаменного дня в Парижі, передчуваючи навислу над материком загрозу Третьої світової війни, що виповзала зі сходу, французький міністр закордонних справ Роберт Шуман звернувся до європейської спільноти із заявою, у якій зокрема сказав: «Мир у світі не можна зберегти без спільних зусиль тих, хто здатен його захистити й дати відсіч агресорові. В ім’я цієї великої мети Франції,

На захист трьох козаків Волинської Січі, звинувачених у знищенні пам’ятника М. Кузнєцову у селі Кузьмівка.

Ця історія пригадалась у зв’язку з інформацією, що з 2015 року Міністерство культури ініціюватиме  виведення з державного реєстру нерухомих пам’яток  України пам’ятників, пов’язаних з комуністичними діячами. А нещодавно  Сарненська райрада прийняла рішення про демонтаж пам’ятника Дзерджинському.  Таким чином, сьогодні це вже робить держава. А всього лише двадцять два роки тому за подібні вчинки людей могли засудити до різних термінів ув’язнення.

Хто вони, ці нові емігранти до Канади?

Якось українська служба радіо «Свобода» в циклі передач «Україна і світ» подала інформацію з Канади. Там з ініціативи Української Вільної Академії відбулася наукова конференція, предметом обговорення якої стала проблема сучасної еміграції українських громадян на постійне проживання до Канади. Автор передачі, аналізуючи хід поновлення канадської общини українськими емігрантами, висловлював жаль, що, на відміну від минулих десятиліть, сучасні українці, що прибувають до країни кленового листка, «не збагачують канадську спільноту патріотичними настроями та діями, а віддають перевагу, у першу чергу, економічним факторам, тобто вони не сприяють українсько-канадським культурним, освітнім, політичним, релігійним зв'язкам, а дбають про своє матеріальне забезпечення».

 Слухаючи роздуми радіокоментатора, я подумав, а погано це чи добре? Звичайно, для України! дійшов висновку: може, й краще, що в Канаду не їдуть ті, у кого збереглася тепла струна до України, а їдуть ті, хто її остаточно духовно втратив або ніколи до того й не мав. То, може, нехай їдуть? Не хочуть в Росію чи Білорусь, бо там, кажуть, ще гірше, ніж у нас, то нехай собі мандрують хоч на край світу. Бо чи потрібні нам такі «українці»?

Мені пригадується розповідь одного ветерана війни, який згадував, що, здається, у 1942 році на одній ділянці фронту німці повернули росіянам назад чи то узбека, чи то таджика з табличкою на шиї: «Для вас він - не вояка, для нас - не язик. Жаль тратити на нього кулю. Заберіть собі його назад». Маємо надію, що Канада не поступить так з тими «українцями», що драпають сьогодні за океан.

Українська еміграція до Канади, як відомо, пройшла декілька етапів, кожен з яких має свої характерні особливості.

Вона, по-перше, на двадцять років молодша від еміграції наших земляків до Сполучених Штатів. Першими відомими емігрантами, як ми знаємо, були два західних українці В.Єлиняк та І.Пилипів, що приїхали туди в 1891 році й поселилися в провінції Альберта. З 1892 по 1914 роки до Канади прибуло щонайменше 100 тисяч галичан та буковинців. У своїй поголовній більшості ці мандрівники шукали щастя-долі та порятунку від злиднів і голоду. Волиняки, що входили тоді до Російської імперії, як правило, емігрували на схід.

Друга хвиля нашої еміграції до цієї країни припадає на міжвоєнні  десятиліття (1920-1939 рр.). За цей час сюди прибуло близько 70 тисяч наших співвітчизників. Як стверджують наукові джерела, нові переселенці відзначалися високою національною свідомістю. Серед них було багато вояків українських армій, значне число інтелігенції, кваліфікованих робітників, комерсантів, чимало з грошовими запасами. Вони стали поселятися у провінції Онтаріо та у великих містах Квебеку й Британської Колумбії.

Поряд з галичанами сюди приїхало багато волиняків, а також біженців з підрадянської  України, що рятувалися від переслідувань за їхню участь у антибільшовицьких війнах. З другого боку, польська влада, дбаючи про максимальне зростання долі польського населення в цьому регіоні (нагадаємо, що в 1931 році поляки та римокатолики з українською мовою складали тут, від сили, 15,2%), всіляко активізували еміграцію українського населення, особливо його національно свідомої частини, за океан. «Еміграція заморська, - читаємо в одному державному документі тих часів, - це еміграція безповоротна і з уваги на це повинна стимулюватися, перш за все, серед українців та русинів». Нагадаємо, що тим українцям, чиє перебування в санаційній Польщі було вкрай небажаним, влада часто видавала безпроцентний кредит у сумі 1000 злотих на людину та брала на себе безкоштовне оформлення еміграційних документів.

Третій період еміграції до Канади припав на 1947-1954 рр. Основну масу емігрантів складали т.зв.остарбайтери, в'язні німецьких концтаборів, військовополонені, учасники збройних антирадянських формувань, утікачі з України й політемігранти ще 20-х років. За 6 повоєнних літ українська громада Канади зросла на 35 тисяч новоприбулих, які осіли переважно по містах, в основному у провінції Онтаріо. Ця повоєнна еміграція внесла істотне пожвавлення у суспільно-політичне й культурне життя українців Канади.

За офіційною статистикою, на початку 60-х років у цій країні проживало понад 750 тисяч чоловік українського походження, і вони обіймали четверте місце за кількістю населення Канади після британської, французької та німецької общин.

Порівняно високий рівень освітньої та політичної культури української громади Канади сприяв її активній життєдіяльності чи не в усіх сферах суспільно-політичного та громадського життя. Досить згадати, що близько 100 українських канадців після війни обиралися до федерального та провінційних парламентів, п'ятеро стали сенаторами, а понад 10 увійшли до федерального та провінційних урядів. Не можна не згадати також, що певний час генерал-губернатором Канади, тобто главою цієї держави, був син українського емігранта з Буковини Роман Гнатишин.

Нинішня хвиля української еміграції до Канади має свою принципову відмінність від усіх трьох попередніх. Її не можна назвати ні політичною, ні навіть економічною.

Коли після «холодної війни» і розпаду СРСР та комуністичної системи в Європі західні кордони для громадян СНД стали значно прозорішими, туди хлинула певна частина громадян з України, Росії, Білорусі та інших пострадянських держав. Слідом за євреями та німцями, які продовжували репатріюватися до своєї історичної батьківщини - Ізраїлю та Німеччини, на Захід все більше вирушало українців, росіян, вихідців з Кавказу, Середньої Азії та інших регіонів колишнього Союзу. Легально, а частіше нелегально, ці люди стали пускати коріння в західноєвропейських та заокеанських країнах і нарівні з громадянами інших держав світу сьогодні примножують їх кількісний та якісний людський потенціал.

Для Західного світу до певного часу стали бажаними молоді українці, бо вони мають добру загальну та професійну освіту, не цураються праці професійно нижчої кваліфікації, ніж мали в себе на батьківщині, але із значно вищим рівнем оплати.

Політичний нігілізм, що охопив частину української інтелігенції після 1991 року, а спричинила його не стільки ностальгія за радянським минулим, як соціально-економічна та морально-політична криза в Україні, штовхнув чимало здібних, працьовитих та потрібних молодій українській державі фахівців і, в першу чергу, науковців, інженерно-технічних працівників та інтелектуалів шукати кращого заробітку, а отже, жити поза межами своєї держави.

Для демократичної країни, якою Україна прагне бути, виїзд її громадян на тимчасове та постійне проживання за кордоном, не прийнято розглядати ні як злочин, ні як антипатріотичний акт. Сотні тисяч британських, американських, французьких, німецьких громадян живуть постійно в чужих країнах, дехто приймає навіть їхнє громадянство. Та для молодої держави, що у важких потугах утверджує свою політичну й економічну самостійність і при цьому вимушена розв'язувати низку надзвичайно складних соціальних і політичних реформ, що нерідко зачіпають корінні інтереси певних політичних сил і соціальних груп, у т.ч. й антинаціонального та антидержавного характеру, молоді, здорові, патріотично налаштовані люди, зокрема інженерно-технічного, гуманітарного спрямування, їй конче потрібні. Тому їх еміграція за кордон природньо сьогодні аж ніяк не бажана.

На жаль, певні політичні сили в нашій державі, що діють за принципом «Чим гірше, тим краще» і чиї функціонери перебувають нині біля державно-політичного керма різного рівня, не лише не шукають розумних і надійних шляхів для гальмування небажаної для нації еміграції, але й сприяють витоку потрібних країні інтелектуальних трудових ресурсів.

Я поцікавився, хто за останні роки виїхав з Рівненщини за кордон, у т.ч. до Канади, і маю підстави думати, що Україну покинуло чимало талановитих та ініціативних молодих фахівців, які змогли б принести значну користь своїй державі. Не виключено, що дехто з них у майбутньому повернеться, але чи будуть вони тоді так же потрібні батьківщині, як сьогодні?

Разом з тим, Україну проміняли на Канаду чимало й таких, за ким жаліти не варто. їх більшість серед т.зв.нової еміграції. Нехай їдуть. Побільше б таких. Чи не про них свого часу писав Тарас Шевченко:

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

і люди не знали б, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Під час зустрічі з українською молоддю у Львові Римський Папа серед особливо гострих проблем, з якими зустрічаються молоді українці сьогодні, назвав їхній потяг емігрувати на Захід, і як наділена великим життєвим досвідом та розумом людина, Іван Павло II звернувся до них із закликом знайти застосування своїм здібностям та інтересам тут, у себе на батьківщині. Треба думати, що збоку буває видно краще.

Йосип ПАЦУЛА

 професор Рівненського інституту слов'янознавства.

Надруковано в газеті «Волинь», 2001 р., 6 липня, №27.