На початку XX століття в Росії існувало 12 козачих територій, кожна з яких мала своє військо. У 1912 році всі козачі війська налічували понад 4 мільйони людей, у тому числі 445 тисяч так званого «Служивого складу». Найбільшими за територією, населенням та популярністю були козацтва Донське (1,4 млн.чол.) та Кубанське (1,2 млн.чол ). Нагадаємо читачеві, що Кубанське козаче військо - це єдина формація українського козацтва, що збереглася до кінця російського царизму, тобто до 1917 року. Разом з тим, за півтора століття перебування у складі Російської імперії воно набуло багатьох ознак, властивих іншим козачим формуванням цієї держави.
Під час громадянської війни в Росії козацтво, як відомо, зайняло активну антибільшовицьку
позицію. Його землі стали базою білих армій, козачі полки та станиці - складовою частиною білогвардійських формувань. У 1920 році козацтво зазнало нищівної поразки й частина тих козаків, що не захотіли визнавати радянську владу, подалися на еміграцію. Понад 160 тисяч дончаків та кубанців разом із сім'ями поселилися в Югославії, Франції, Болгарії. Чехословаччині та Польщі.
У міжвоєнні десятиліття (1920-39 рр.) ідеологи та лідери козачої еміграції неодноразово давали про себе знати як у Європі, так і поза її межами. Ними зокрема була висунута теорія, згідно з якою козаки і складають четверту східнослов'янську національність, а отже мають право і вимагають своєї держави. Місцем такої держави - Козакії мала би бути, на їх вимогу, територія, яку до революції заселяли 6 козачих військ - північне Передкавказзя, Дон та південна частина Надкаспійщини площею 870 тис.кв.км. з населенням у 14 млн. людей.
Значна частина Кубанської козачої еміграції, що продовжувала почувати себе українською за походженням, підтримувала тісні зв'язки з емігрантським урядом УНР і не визнавала самостійницьких ідей Козакії. Та не маючи свого надійного проукраїнського керівництва, вона з часом солідаризувалася з емігрантськими проросійськими центрами.
З початком німецько-радянської війни значна частина емігрантських козачих земляцтв стала на бік нацистів, більше того, запропонувала їм свої бойові послуги.
Лідери зарубіжного російського козацтва донський отаман Петро Краснов та кубанський отаман В'ячеслав Науменко вже в липні 1941 р. виявили готовність формувати окремі козачі з’єднання для боротьби на східному фронті. Однак німецька армія була на той час ще достатньо сильною , щоб приймати допомогу слов’ян, навіть якщо це були козаки. Але нацистська пихатість тривала недовго. Адже були потрібні збройні формування і для тилу, у тому числі для боротьби з партизанами як на окупованій радянській території, так і в Західній Європі. Тому вже в кінці сорок першого року з особистого дозволу Гітлера в німецькі армії стали комплектуватися козачі сотні та ескадрони. Першим відомим у рейху козачим формуванням стала «Каmрfgruрре» (бойова група) Кононова. У серпні 1941 р майор Кононов перевів на бік гітлерівців свій кавалерійський полк у повному складі. Тут він одержав нову назву «5-й Донський козачий полк». Цей підрозділ невідкладно було спрямовано до Білорусії для боротьби з партизанами. Там козаки Кононова зарекомендували себе справжніми карателями, здобувши сумної слави серед місцевого населення.
У першій половині 1942 р. козачі сотні стали реформуватися в автономні полки по всій лінії фронту. Краснов і Науменко були призначені членами командування козачих військ у німецькій армії. Особовий склад перших козачих підрозділів складали переважно емігранти.
Та восени сорок другого, коли споконвічні козачі землі на території Північного Кавказу були окуповані гітлерівцями, там мала місце ще одна реальна спроба відродити колишні козачі вольності. Рух, як треба було чекати, став відверто антикомуністичним. Відбувся Козачий Сполох і офіційно було оголошено другу війну більшовицькому режимові. Перша, як відомо, проходила в 1917-1920 рр.
У серпні 1942 р. ОКВ рейху призначив німецького генерала фон Панвіца командуючим усіма російськими козачими формуваннями. Хоч цей колишній управитель маєтку князів Радивилів ледве міг зліпити докупи декілька російських слів, він, тим не менше, сподобався козакам. З березня 1943 року під його командуванням було вже понад 15 тисяч козаків. Досить швидко полки стали переростати в дивізії. Невдовзі їх стало дві, за ними народилася й третя. Як пише британський історик Гаррі Т.Чілкорт, серцевину цих дивізій складали козаки Дону, Кубані, Тереку, а згодом до них долучилися забайкальські та усурійські підрозділи. До числа популярних отаманів приєднався небезвідомий ще з громадянської війни генерал Шкуро. Ще одним членом командування був призначений Т.Доманов - представник «нової генерації», колишній радянський офіцер, а перед полоном - генерал.
Незважаючи на застаріле озброєння, козаки воювали запекло й самовіддано. Ненависть до більшовизму примножувала їхні сили й додавала зухвалості. Та чим далі вони виступали від своїх земель, тим більше зростало почуття зневіри та відчаю, що нерідко переростали в розпуку.
У 1943 р. декілька козачих формувань входили в тилову армію, дислоковану в рейхскомісаріаті «Україна». На Поділлі, Волині та Поліссі вони виявилися більш ретивими служаками Гітлера, ніж власівці та азійські підрозділи - калмики, узбеки, туркестанці. У Рівному, наприклад, вони охороняли військові об’єкти, включно з резиденцією Е.Коха й проявляли особливу лють, коли нацисти залучали їх до каральних операцій проти УПА чи червоних партизан.
Під кінець війни козачі полки воювали проти Народно-Визвольної армії Югославії, проти французьких макі, бельгійських та голландських антифашистів, служили навіть в охоронних гарнізонах вздовж Атлантичного валу.
Маневрування козачих з'єднань часто ускладнювалося великими обозами. Адже в походах їх супроводжували сім’ї - батьки, дружини, діти.
Епілог білокозачого руху виявися драматичним. Подібно до власівців вони були приречені на депортування до СРСР, що й було зроблено вже в перші повоєнні місяці. Найбільша трагедія розігралася тоді в таборі поблизу австрійського міста Лінц.
Британський вчений Ніколас Бетел у своїй книзі «Остання таємниця» детально описує ці трагічні події. Читати цю працю не можна спокійно, настільки вона насичена жахливими, часто навіть неправдоподібними фактами, хоч, як стверджують достовірні джерела, усе це справді мало місце.
Депортація козаків до російської зони з долини р. Драви, де був розташований найбільший козачий табір Пеггес (22009 козаків, з них 13380 чоловіків, 4193 жінки і 2436 дітей) розпочалося 1 червня 1945 р. Козачий отаман В.Науменко називає цей день «днем, що разом зі словом Лінц кривавими літерами був вписаний в історію козацтва».
Не захищаючи назагал козаків, які показали себе далеко не з кращого боку в ході війни, ми не повинні забувати, що це були люди, які боролися проти більшовизму з глибоко ідейних переконань. У них були для цього реальні та вагомі підстави і причини. До того ж, за спиною кожного козака стояла його сім'я, що чекала від нього захисту й порятунку. Врешті-решт, тепер це були військовополонені, що без бою склали зброю перед союзниками.
Щоб не бути голослівними, дозволимо собі процитувати декілька фрагментів з книги Н.Бетела, які варті того. Уваги зокрема заслуговує звіт британського представника репатріаційної комісії А.Мелкомса, який був не тільки свідком, але й учасником трагедії в Лінці.
«1 червня о 7 год. 30 хв. ранку, - пише А.Мелкомс, - я і майор Дейвіс прибули до табору Пеггес. На просторому плацу табору я побачив величезний натовп людей, що сягав понад декілька тисяч осіб. Вони утворили великий живий квадрат. У центрі знаходилися жінки, літні люди й діти, з боків - чоловіки. У першому ряді, на рівній одна від одної відстані у парадних козачих одностроях стояли статечні чоловіки – старшини. Справа від них зібралося десь біля 20 священиків, усі в ризах. Люди тримали в руках ікони, та хоругви. Розпочалося богослужіння. Співали всі. Ми зрозуміли, що це була своєрідна форма протесту, причому добре продумана й організована».
Мелкомс не помилився. Услід за літургією розпочався молебень. Служба тривала вже декілька годин, і британці зробили висновок, що вона не припиниться, якщо не втрутитися. Дейвіс подав команду, і стали силоміць заганяти козаків в автофургони.
Та досить було залюднити перший студебеккер, як багатотисячний натовп з диким криком став тіснитися до центру. Чоловіки затуляли собою жінок і дітей, жінки трималися за чоловіків, в результаті виросла жива піраміда, у якій люди істерично надривалися і, відступаючи назад, стали топтати один одного. Солдати били їх прикладами та кийками, у рух пішли навіть саперні лопатки. Робилося це для того, щоб врятувати тих, хто впав і кого топтали.
Жахлива ситуація, що наростала з кожною хвилиною, підштовхнула багатьох козаків та їхніх рідних на крайнощі. Люди стали шукати шляхів до самогубства. Одні кидалися у бурхливі води Драви, інші тікали в найближчий ліс, де згодом англійці знайшли десятки повішених.
Емігрантський письменник Ф.Кубанський, учасник цих подій, згадує: «До кручі підбігла молода жінка з двома маленькими діточками. Секундні обійми й одна дівчинка полетіла в безодню ріки. Хлопчик схопив маму за спідницю і жалібно закричав: Мамо, не треба! Мамо, я боюсь!» «Не бійся, дитинко! Я йду з вами!» - крикнула навіжена мати і, перехрестившись, зі словами «Боже, прости мене грішну!» кинула у бурхливі води Драви хлопчика й сама стрибнула за ним».
Дейвіс пише, що на власні очі бачив, як козак застрелив свою дружину, трійко дітей, а тоді покінчив самогубством. «Здається, що саме тоді дійшов до мене увесь жах того, що діється і що ми робимо».
Австрійські фермери десятиліттями, як древню легенду, переказують бачене й почуте ними про трагедію 1 червня сорок п'ятого: «У чистих сорочках, поголившись і помолившись, козаки вбивали своїх дружин, дітей, батьків, нарешті один одного. Робилося це для того, щоб не опинитися в руках своїх лютих ворогів - більшовиків».
Корольков С.Г. Выдача казаков в Лиенце.
Уже по війні художник С.Г.Корольков написав картину «Як видавали козаків у Лінці», а творче об'єднання «Фест - Земля» спільно з польськими кінематографістами створили фільм про цю трагедію.
Депортація козаків тривала до 7 червня, допоки росіянам не було передано 55 тисяч козаків та членів їхніх сімей. Британський генерал Кітлі повідомив Лондон, що завдання виконано.
Відзначимо, що серед депортованих було чимало не радянських громадян, що в корені суперечило підписаній у Ялті таємній угоді між союзниками. Для тих, хто не обізнаний з нею, наведемо суть цього антигуманного документа: «Усі, хто був радянськими громадянами до 1 вересня 1939 р., або хто станом на 22 червня 1941 р. служив у Червоній армії, а тепер перебуває в полоні, концтаборі, або носить німецьку уніформу як колаборант, мають бути повернуті радянській стороні».
Що чекало депортованих козаків на батьківщині, неважко здогадатися. Генерали Панвіц, Краснов, Доманов, Шкуро були страчені за вироком військового трибуналу. Смертна кара спіткала ще не одну тисячу старшин та офіцерів козацьких формувань. Решта десятки тисяч поповнили декількамільйонну армію ГУЛагу. Козачих дітей було відправлено в дитячі сиротинці «на перевиховання».
А як заспокоїли власну совість британські політики та воєначальники, що так «добросовісно» виконували свій обов'язок перед Москвою?
Це - окрема, складна й досі незавершена тема, що продовжує хвилювати британське суспільство, відоме споконвічними демократичними традиціями. У, 1982 р. завершився перший акт цієї історії. У центрі Лондона було споруджено пам'ятник «Жертвам Ялти». До його відкриття приклали руку різні за поглядами та ідеологіями люди, включаючи тодішнього прем'єр-міністра М.Тетчер. На фронтоні пам'ятника, що символізує схилену у глибокій задумі голову, читаємо: «Цей пам'ятник було встановлено тут членами парламенту від усіх партій, а також тих, хто вшановує пам'ять тисяч невинних чоловіків жінок і дітей з Радянського Союзу та інших східноєвропейських країн, що були ув'язнені й загинули від руки комуністичних урядів після їх репатріації в кінці Другої світової війни».
Йосип ПАЦУЛА,
професор Рівненського інституту слов'янознавства.
Немає коментарів:
Дописати коментар