ТАМ ТЕЖ БУЛИ НАШІ УКРАЇНЦІ

Червень 1944 року увійшов в історію Другої світової війни як не менш знаменна подія, ніж битва під Сталінградом, визволення Італії, вигнання нацистів з Африки, нарешті штурм і взяття Берліна.

6 червня того року нечувана до тих пір на Заході армада у складі сухопутних, морських та повітряних сил союзників була перекинута через Ла-Манш на штурм хваленого Атлантичного валу гітлерівців. Понад 3 мільйони американських, британських, канадських та австралійських воїнів, 1500 танків, 12.000 літаків і 20.111 автотранспортних засобів було задіяно в цій операції.

Не будемо вдаватися в опис та ха­рактеристику цього грандіозного насту­пу. Він знайшов висвітлення і оцінку світової історії давно, дарма, що ра­дянська, а за нею і українська радянсь­ка історіографія намагались всіляко при­меншити її значимість у кінцевому роз­громі нацизму.

Нас цікавить, і це цілком природно, яку роль та місце історія відводить участі українських патріотів із табору анти­гітлерівського спрямування на фронтах Західного театру воєнних дій. Про вне­сок нашого народу у перемогу над на­цистськими загарбниками на Східному фронті, як відомо, написано чимало, причому і правди, і неправди.

За неофіційними даними, у міжвоєн­ний період (1920-1939 рр.) в країнах За­хідного світу, що згодом об'єдналися у антигітлерівську коаліцію, проживало щонайменше один мільйон українців. Левову частину цього емігрантського табору становили вихідці з Галичини, Західної Волині, Буковини та Закарпат­тя. Досить нагадати, що тільки із земель нинішньої Рівненщини за довоєнні роки емігрувало за океан понад  50 тисяч до­рослого українського населення. Тодіш­ня польська влада робила все можли­ве, щоб заради зростання польського відсотку населення у краї волинський українець покидав свою батьківщину і їхав хоч на край світу.

Та мало кому відомо, що, за різними джерелами, від 35 до 50 тисяч українсь­ких добровольців з числа канадських емігрантів, а серед них майже півтисячі офіцерів, у 1941-42 роках виявили го­товність вступити до Канадських збройних сил, щоб взяти участь у розгромі фашизму. Йдеться майже про 11% ук­раїнської громади цієї держави, що в довоєнні роки налічувала від сили 360 тисяч наших співвітчизників.

Не набагато меншу кількість волон­терів послала до армії США північно­американська громада українців, яка до війни налічувала понад 900 тисяч вихідців з України.

Важко назвати кількісний склад чи відсоток волинян у середовищі цієї найбільшої на Заході української діаспори.  Достеменно знаємо тільки, що вона щільно крокує услід за галичанами.

«Операція Оверлорд»  Із британської газети «Dаііу МаіІ» за 9 червня 1944 р.

Спершу ставлення державної адміністрації США до тієї частини американських українців, які сповідували радикальні націоналістичні погляди, було негатив­ним. Були побоювання, що вони у скрут­ну хвилину можуть перейти на німець­кий бік. Та незабаром такі думки відійшли в минуле. Значна частина українців, що мешкали на той час у Сполучених Штатах, добре рекрутувалися в різні служби американської армії і в ході війни про­явили справжній героїзм та самопо­жертву в ім'я перемоги над агресором. Майже 40 тисяч американців українсь­кого походження брали участь в опе­рації «Оверлорд», тобто у висадці на європейський континент 6 червня 1944 року, воювали в тихоокеанському регіоні, у Малій Азії, Північній Африці, Італії і на­решті зустрілися зі своїми земляками-українцями з Червоної армії на Ельбі в 1945 році.

Після нападу Німеччини на Францію українство, яке гуртувалося навколо Українського Народного Союзу (УНС), виявило бажання зі зброєю в руках захищати французьку землю. УНС звер­нувся до прем'єр-міністра Е. Деладьє із заявою про лояльність українців щодо уряду Франції та про їх готовність всту­пати до французьких збройних сил. Вже в перші тижні війни тисячі українців у складі «Іноземного Легіону» пішли на фронт і багато з них полягло на полі бою.

Лише через канцелярію УНС у Парижі заявили про своє бажання воювати у французьких збройних силах понад 7 тисяч українців. 5 тисяч було визнано придатними до дійсної військової служби і вони брали участь у всіх великих боях - за Фландрію, під Седаном, над Сомою, а відтак над Сеною, Марною, Луарою.

Статус окремих підрозділів у таборі французького руху Опору одержали три українських збройних формування - курінь ім. Богуна, курінь ім. Т.Шевченка та відділ поручика Круковського.  Два перших, сформовані як українські ба­тальйони «шуцманшафту», були кинуті нацистами проти французьких «макі» і в серпні 1944 року перейшли на їхній бік. В обох куренях нараховувалося понад 800 бійців. Відділ поручика Круковського складали ті, хто втік з частин українсь­кої дивізії «Галичина», яка весною-влітку 1944 року навчалась у Франції.

У довершення до викладеного вище нагадаємо, що кожен восьмий жовнір корпусу генерала В. Андерса був україн­цем, кожен другий з них - волиняком. Назвавшись поляками, ці хлопці у складі більше як 100-тисячної добровольчої польської армії пройшли нелегкий шлях від туркестанського міста Красноводськ через Іран, Ірак, Сірію, Лівію, Судан, щоб взяти участь у бойових діях за звільнен­ня Італії від фашистського ярма. У зна­менитій битві під Монте Кассіно вони проявили властиву українцям сміливість та мужність, за що більшість були наго­роджені британськими орденами й ме­далями. Відтак не з меншим запалом вони звільняли Францію, Бельгію, Голландію.

«У гігантському змагу останньої війни українці брали масову участь, - спра­ведливо відмічав ще в 1951 році відомий французький українець М.Небелюк. - Пройдіть лише по цвинтарях полеглих у Нормандії, поцікавтесь жертвами вели­кого союзного десанту на побережжях Франції, і на вояцьких хрестах ви знай­дете стільки українських прізвищ, що вам зробиться соромно за весь куль­турний світ, для якого не існує України, хоч українська кров ллялася під анг­лійськими, канадськими, американськи­ми та якими хочете іншими прапорами за спільні ідеали, і в яких українська участь замовчана».

Ми розпочали цю публікацію, маючи намір повідати добре, тихе слово про участь наших земляків-волинян у бит­вах за вільну демократичну Європу в роки Другої світової війни. На жаль, під чужими прапорами. Але читач не знай­шов тут ні прізвищ наших земляків, ні будь-якої іншої інформації про їхню до­воєнну, воєнну та післявоєнну долю. Чим це пояснити?

Пояснення, на превеликий жаль, має місце і його не можна приховати.

Працюючи на початку 90-х років над іншими джерелами, що зберігаються у Рівненському архіві МВС (колишнього НКВС), я випадково натрапив на де­кілька папок із документами під інтригу­ючою назвою «Ровенские участники вооруженных формирований генерала Андерса». Це виявились, витяги із кри­мінальних справ наших земляків, які в 1942 році, відбуваючи ув’язнення в Сибірі як військовополонені польської армії, назвали себе поляками і вступили до формованого тоді польського добро­вольчого корпусу під командуванням генерала В.Андерса. Після війни, окри­лені перемогою, нагороджені високими британськими відзнаками, ці люди ( а таких виявилося декілька сот) повер­нулися в Україну, а далі хто на Волинь, хто в Галичину, а хто в інші регіони.

Радянський уряд радо зустрів їхнє ба­жання, хоч Велика Британія запропо­нувала кожному з них місце проживан­ня, працю та пенсію. Героям війни було виділено спеціальний пароплав, щоб доставити їх з Лондона до Одеси. Та досить було цим наївним ветеранам зійти на берег, як їх тут же «чорними воронами» відетапували в ГУЛАГ.

У чому полягала вина цих хлопців пе­ред Радянським Союзом, громадянами якого вони не були жодного дня?

Виявляється, вони «обманули» ра­дянську владу, назвавшись поляками, бо на західних українців амністія 1941 р. не поширювалася. Що ж, будьте лас­каві, досидіти те, що не встигли свого часу.

З часом ці люди, хто помилуваний, а хто амністований, повернулися на Во­линь. Правда, людьми другого сорту, бо хто міг гарантувати, чи вони не завер­бовані СІС або ЦРУ? Як годиться у по­рядній поліційній державі, услід за ними прибула кримінальна справа на кожно­го, але виявляється, що доступ до оз­найомлення з цими документами ... досі заборонений. Вдумаймось, відійшли у минуле три антиукраїнських державно-політичних режими, Україна нарешті стала незалежною, а документи про долю її синів і дочок, які не заподіяли Бать­ківщині найменшого зла, продовжують триматись у таємниці.

Два тижні попередній начальник об­ласного управління внутрішніх справ, у чиєму віданні знаходиться архів МВС, не погоджувався навіть вести мову стосовно мого прохання, хоч я мав відповідне клопотання депутатів облас­ної ради. Урешті-решт, щоб позбутися настирливого прохача, цей оберчиновник вдався до такого кроку, що я сам був змушений відмовитись від свого наміру і забути дорогу в його «володін­ня».

Історія знає чимало прикладів добровільної служби людей однієї національності заради державних та політичних інтересів іншої. Вже не перше століття Ватикан охороняють швейцарські добровольці. Україна пам’ятає німецьких райтерів, що вірою та правдою служили Польському престолу в часи Хмельниччини. Знаємо, що понад мільйон росіян у роки Другої світової війни пішли на службу до гітлерівців. Нічого приховувати, були колаборанти і серед наших співвітчизників. Сім’я, як кажуть, не без виродка.  Але сьогодні мова йшла про принципово іншу категорію українців – тих, хто волею долі став повноцінними громадянами інших держав – США, Канади, Британії, Австралії, Франції і у важку годину ворожої навали на їхню нову батьківщину став в обороні її державної та національної незалежності. Таких воїнів завжди шанували і поважали іноземці і схиляли голови перед світлою пам’яттю загиблих. Бо це – справедливо.

Йосип Пацула, доцент РДГУ.