Біографічна

ДОРОГИ ЙОГО ДНІВ


Народився Йосип Михайлович 24 січня 1935 року в древньому українському місті Перемишлі, що розкинулось по обидва боки річки Сян. Був другою дитиною в сімї Михайла Пацули та Анни Бaлух. А назвали його на честь діда - відомого в окрузі столяра.

Хрестили мого майбутнього чоловіка в українському греко-католицькому кафедральному соборі там же в Перемишлі. Батьки Йосипа були щирими українцями, людьми глибоко віруючими. Щороку разом із сотнями інших прочан мама вирушала то в Гошів, то в Кальварію і, звичайно, в Пикуличі на могилу  січових стрільців, постійно беручи з собою сина. Отож уже з дитинства він знав, що означає жовто-синє знамено і тризуб, умів співати «Ще не вмерла Україна». Він часто бував на українських сходинках, концертах та церковно-патріотичних акціях.

Своєю працею батьки багатства не нажили, але й не пасли задніх. В кінці   30-х років вони змогли на заощаджені гроші придбати ділянку землі під забудову на околиці Перемишля, а згодом відкрили власний невеличкий магазин продуктів та товарів першої необхідності.
Друга світова війна, яку Йосип зустрів пятирічним хлопчиком, владно внесла в життя свої корективи. Сян розділив Перемишль на дві частини - німецьку і совєцьку. Сімя Пацулів переселилася на Засяння, де придбала пристойне трикімнатне помешкання.
У 1941 році в Йосипа з'явився братик Володимир. Разом з хлопчиками мати виховувала ще одну дівчинку, Йосипову двоюрідну сестру, мама якої померла під час пологів.
У вересні сорок першого малий Йосип пішов до першого класу народної школи отців Василіан. На Засянні це була єдина українська школа. Про цей неординарний навчальний заклад у Йосипа збереглися на все життя найкращі спогади. Тут він полюбив книжку, тут дитячий журнал «Малі друзі» сформував у нього живий інтерес до всього українського. Щороку кращі учні школи їздили до Львова, щоб особисто привітати митрополита А. Шептицького з Днем його Ангела.
Війна давалася взнаки. Багато знайомих загинуло від рук нацистів. Про єврейську трагедію Йосип знав не з газет, а з життя.
Влітку сорок четвертого лінія фронту наблизилася до Перемишля. Люди дізналися, що тепер уже живуть у новій Польщі, що кордон проходитиме вже не по Сяну, а за десяток кілометрів на схід від міста.
У вересні сорок четвертого Йосип пішов до першого класу гімназії у місті Перемишлі, що відповідало четвертому класу загальноосвітньої школи. Але в цей час у Перемишлі почало гинути українство, почастішали випадки загибелі цілих українських сімей. І зранку 2 травня 1945 року сімю Пацулів вивезли з Перемишля, двома возами перевезли через кордон і викинули з усім шматтям біля села Ляцко, що поблизу містечка Добромель. Із вересня сорок п 'ятого Йосип пішов до п 'ятого класу Добромельської середньої школи.

Восени сорок шостого на сімейній раді було вирішено переїхати  ближче до рідняків, яких було переселено на Львівщину в місто Городок. Там у 1951 році мій майбутній чоловік закінчив 10 класів і вступив до Львівського державного університету на відділення англійської філології.

Це відділення Йосип закінчив у 1956році. Тоді якраз я навчалася на
факультеті іноземних мов - ми познайомилися і тоді ж одружилися. Я вчилася ще два роки, а Йосип працював за призначенням в середній школі Радехівського району на Львівщині. Там він викладав англійську та німецьку мови.


     29 квітня 1958 року Бог подарував нам дочку Олю. Цього ж дня я успішно  Цього ж дня я успішно захистила диплом, а дещо пізніше склала державні екзамени. Влітку ми виїхали зі Львова на Хмельниччину, де працювали разом, викладаючи англійську та німецьку мови в середній школі райцентру Деражня. В жовтні 1959 року в нас народився син Юрій. Проживали ми у найманих квартирах, що таки добре давалося взнаки. Тож на пропозицію перейти працювати в райком комсомолу із наданням житла ми погодилися.
Через кілька років Йосипа перевели на роботу в обком комсомолу в Хмельницький.
У той час у Хмельницькому створювався інститут побутового обслуговування. Оскільки в мого чоловіка був природжений потяг до наукової праці, то він охоче зголосився перейти на роботу в цей інститут і створювати там кафедру іноземних мов. Адже це було саме те, про що він мріяв. Я ж працювала в школі № 6 з поглибленим вивченням німецької мови і вела школу передового досвіду для вчителів обласного центру.
Чоловік був партійним. Через кілька років його обрали секретарем чи то парткому, чи то партбюро. Якось партійна комісія аналізувала роботу вузу і виявила недоліки, що були допущені його керівництвом. Звичайно, обком партії радив спустити все на гальмах. Але Йосип не був би Йосипом, якби те прикрив. Відбулися гучні загально-інститутські збори. А в результаті - почалося переслідування Йосипа і всіх, хто його підтримував. На знак протесту вісім завідуючих кафедрами та деканів в один день подали заяви на звільнення з роботи. П'ять студентів-комуністів написали скаргу і завезли її в Москву в ЦК партії. Але зламати важку тоталітарну машину Йосип не зміг. Навпаки, ця машина сама поламала і поміняла все в його житті.
Опинившись на півставки в середній школі, Йосип за півроку написав дисертацію. В 1975 році він подав документи і пройшов за конкурсом у Рівненський інститут культури і почав працювати деканом заочного факультету. В тому ж році захистив дисертацію, а підтвердження кандидата педагогічних наук отримав 25 червня 1976року.
З 1980 по 1999рр. доля пов'язала мого чоловіка з теперішнім Національним університетом водного господарства і природокористування, де він 13років очолював кафедру іноземних мов. За роки його керівництва значно зріс науковий потенціал кафедри: семеро викладачів успішно захистили дисертації та отримали ступінь кандидата наук і звання доцента, з’явилися нові наукові напрямки, налагодились і зміцніли міжнародні зв'язки. Перебував в рядах членів КПРС і сам же ініціював свій вихід через розчарування і повну незгоду з її ідеологією.
  Перебуваючи за рубежем, зокрема в США, Англії, Німеччині вивчав передовий досвід педагогічної роботи цих країн, виступав з лекціями.
Згодом Йосип Михайлович працював у Рівненському інституті слов'янознавства на кафедрі англійської філології. Там йому присвоїли звання професора. А останні роки працював на кафедрі іноземних мов Рівненського державного гуманітарного університету. Водночас протягом семи років викладав англійську мову та педагогіку майбутнім священикам у Рівненській духовній семінарії.
Протягом усього життя вів велику громадську роботу. Зокрема, багато років очолював Конгрес української інтелігенції області; доклав багато зусиль до створення і діяльності товариства «Холмщина»; постійно ініціював і проводив наукові конференції, круглі столи з важливих проблем в державі Україна ( становлення українства, про злочини КПРС(КПУ), насильницьке переселення українців з їх етнічних земель та  депортації; про причини Волинської трагедії в 1943-44рр.; діяльність ОУН УПА на Волині та багато інших). Все це знаходило відображення в публікаціях, статтях, виступах перед  людьми. Був дуже пунктуальним в дотриманні історичної  достовірності матеріалу, взятих з архівів ( Рівного, Києва, Німеччини, Англії, США). Крім усього іншого йому допомагало володіння п’ятьма мовами.  
Він відійшов у вічність 24 грудня 2004року.
У моїй і нашій пам'яті Йосип Михайлович назавжди залишиться людиною високого інтелектуального рівня, активної життєвої позиції, гострого розуму, широких інтересів і власних поглядів. Більше десяти своїх останніх років він потужно працював над дослідженням історії Волині в Другій світовій війні і зібрав значний матеріал, який, віриться, не залишиться без уваги молодшого покоління.

Дружина Лариса Пацула.

(ПРО СЕБЕ)
Під таким заголовком на дев’ятий день після смерті був знайдений матеріал, написаний моїм чоловіком Йосипом Михайловичем Пацулою. Усе, що він писав, я перечитувала, бо жила його життям. Але ці матеріали були від мене втаємничені. Можна тільки здогадуватися, чому. І чому заголовок англійською мовою? Чоловік важко хворів. Матеріал написаний не за один день. Із відомої причини не завершений. Це не просто автобіографія людини, яка жила на цьому світі. Я би сказала, це узагальнений образ українця, який щиро любить свій народ і Україну. На прикладі його життєвого шляху можна вивчати історію нашої землі. Тих поневірянь, що зазнав українець-переселенець, важко тепер навіть уявити.
24 грудня 2013 року минуло 10 років, як перестало битися серце а 24 січня цього року минає 80 років від дня народження Йосипа Михайловича -  патріота-українця, надзвичайно порядної людини, про яку можна сказати словами В. Симоненка.
«Не шукав я до тебе
Ні стежки, ні броду.
Бо від тебе узбіччям ніколи не брів.
Я для тебе горів,
Український народе,
Тільки, мабуть,
Не дуже яскраво горів».
Лариса Пацула,
дружина Йосипа Пацули.




Дописати коментар