ВОЛИНСЬКА ГОЛГОФА СОРОК ТРЕТЬОГО

22 березня цього року в день Сорока мучеників СевастІйськнх біля братської могили, що знаходиться на вулиці С.Бандери у Рівному, було освячено хрест та місце, де планується побудувати Православну каплицю.

А 23 травня сесія Рівненської міської ради ухвалила рішення з метою увіковічнення пам'яті української інтелігенції, знищеної фашистськими завойовниками в урочищі Видумка, до 15 жовтня цього року — 60-ї річниці розстрілу фашистами українських патріотів, упорядкувати територію і розпочати створення Пантеону скорботи. Управлінню містобудування та архітектури міськвиконкому доручено розробити проект пам'ятника.

Про історію могили, де з часом буде споруджено меморіал волинських інтелігентів-борців, знають далеко не всі.

Нижче подаємо нарис на цю тему, що належить перу доцента РДГУ Йосипа ПАЦУЛИ.

Серед місць масового заховання жертв чужоземних -поневолювачів у Рівному братня могила на вулиці С.Бандери займає особливе місце. В історії нашого краю вона здобула сумну назву Голгофи волинської інтелігенції часів Другої світової війни.

ВОЛИНСЬКО-ПОЛІСЬКИЙ МАРТИРОЛОГ СОРОК ТРЕТЬОГО

На Нюрнберзькому процесі над головними нацистськими злочинцями місто Рівне було названо серед  таких, де за два  роки та вісім місяців гітлерівського панування окупантами фізично було знищено понад 102 тисячі військовополонених та мирних жителів. У серпні 1941 року в місті проживало 36 338 чоловік, з них: 78 німців, 5318 українців, 8608 поляків, 19963 євреїв, 1585 росіян, 488 чехів та 213 білорусів. Після вигнання гітлерівців з Рівного тут залишилось ледве… 16 тисяч жителів. Понад 20 тисяч рівнян (56 відсотків) були або фізично знищені, або відправлені на примусові роботи до Райху, або покинули місто з інших причин. Як відомо, найбільше постраждали від окупантів евреї, за ними українці, поляки, росіяни, білоруси…

МАЗЕПИНКИ ПІД КОНФЕДЕРАТКАМИ

 «За Польщу я бився, бо вважав, що в такий спосіб воював за Україну»

Генерал П. Шандрук

Від редакції

У березні цього року виповнюється 60 років від того часу, коли за угодою, що мала місце між московським та лондонським урядами, на території Сибіру та Середньої Азії було сформовано 80-тисячну польську армію для боротьби з гітлерівською Німеччиною. До особового складу цього збройного формування входили вчорашні військовополонені, політв'язні та депортовані громадяни Польської держави, яка у вересні 1939 р. була розгромлена спільними зусиллями армій Третього рейху та СРСР.

ХТО І ЯКОЇ ПЕРЕМОГИ ПРАГНУВ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ,

або Яким хотіли бачити «другий фронт» воїни УПА

Продовжити тему публікації «Кому вигідна антиукраїнська фальшивка?» (див. «Волинь» за 9 лютого 2001 р., с.6) мене спонукали численні відгуки читачів «Волині». Ніколи не думав, що їх може бути так багато, що так емоційно, гостро, вони сприйматимуть написане мною. Особливо ті, хто в бесідах, листах та по телефону висловлювали думки, що не завжди або не цілком співпадали з моїми. Хоч таких було всього декілька (насправді, треба думати, їх значно більше), та їхні сумніви, а то й несприйняття стосувалися виключно таких постулатів: як люди, що вважали себе патріотами України, могли одягти есесівську форму і йти воювати проти своїх же співвітчизників-червоноармійців?

ТАМ ТЕЖ БУЛИ НАШІ УКРАЇНЦІ

Червень 1944 року увійшов в історію Другої світової війни як не менш знаменна подія, ніж битва під Сталінградом, визволення Італії, вигнання нацистів з Африки, нарешті штурм і взяття Берліна.

6 червня того року нечувана до тих пір на Заході армада у складі сухопутних, морських та повітряних сил союзників була перекинута через Ла-Манш на штурм хваленого Атлантичного валу гітлерівців. Понад 3 мільйони американських, британських, канадських та австралійських воїнів, 1500 танків, 12.000 літаків і 20.111 автотранспортних засобів було задіяно в цій операції.

ЧИ МОГЛО БУТИ ІНАКШЕ?

(або яких воєнно-політичних дій чекали українські повстанці 
від англо-американських союзників у кінці Другої світової війни)

Починаючи з кiнця 1943 року, у своїх агiтвиступах та прокламацiях, адресованих воякам УПА i українському населенню Волинi та Галичини, полiтвихователi ОУН поширювали тезу про те, що невдовзi, можливо навiть у найближчi мiсяцi, захiднi альянти повернуть зброю проти Москви, i тодi спiльно з англо-американськими вiйськами УПА поведе подальшу боротьбу за українську державнiсть.

ЗРАДНИКИ, ПАТРІОТИ, НАЙМАНЦІ, ЧИ ...?

 Про дивізію «Галичина», особовий склад якої налічував 14 тисяч вояків, а початковий резерв сягав понад 70 тисяч західних українців, написано багато і позитивного, і негативного. Це ж стосується і так званої української допоміжної поліції, станиці якої були організовані нацистським окупаційним режимом по всій Україні, їх кількісний склад важко визначити точно. Знаємо тільки, що в березні-квітні сорок третього понад п'ять тисяч волинських українських поліцаїв на заклик ОУН організовано перейшли в УПА, прихопивши з собою не тільки зброю, але й сотню політв'язнів, секретні документи та значну кількість нацистського військового спорядження.
Служили наші співвітчизники і в інших німецьких збройних формуваннях.
Правомірно поставити запитання: чи були ці українці зрадниками? А якщо так, то кого вони зраджували? Яку і чию державу? А якщо ні, то що штовхало їх одягати німецькі однострої, брати в руки зброю і воювати проти армії - радянської, американської, канадської, британської - солдатами, офіцерами та генералами, яких були де мільйони, а де десятки тисяч українців?
Чому понад десять тисяч дивізійників «Галичина», що в травні 1945 року опинилися в англо-американському полоні, не були видані альянсами в руки радянського правосуддя, а перевезені до Британії, а згодом багато з них за океан і невдовзі визнані громадянами цих країн?
А тепер попробуємо поставити такі ж запитання стосовно тих росіян, які під час німецько-радянської війни збройно виступали проти Червоної армії, її союзників та сателітів у складі вермахту, військ СС та інших збройних формувань III рейху. Що штовхало їх на такий крок? Були вони зрадникам, і, знов таки, якщо так, то кого зраджували? Чи може це були патріоти Росії, але вороги більшовизму? То чому ж їх після війни західні союзники поголовно віддавали Москві, знаючи, яка доля уготована цим людям?
А може це були звичайні найманці, ландскнехти, які подібно до нинішніх «солдатів везіння» за добрий куш валюти воюють в Африці, Азії, Латинській Америці? А може просто флібустьєри, тобто грабіжники з великого шляху, яким байдуже, кого убивати та грабувати, аби була тільки здобич?
Нарешті, скільки було таких вояків на німецькому боці? І скільки, відповідно, німців взяли в руки зброю і пішли в радянські окопи, щоб вести боротьбу з гітлерівським режимом?
Запитань, як бачимо, чимало. І кожне вимагає відповіді, причому, дуже часто, неоднозначної навіть від істориків, що не зашорені ідеологічними постулатами.
Дослідження професора Рівненського Інституту слов'янознавства Йосипа Пацули (1935-2004 рр.), окремі розділи з якого ми подаємо, ставлять за мету відповісти, якщо не на всі, то принаймні, на більшість з них.
Володіючи чужими мовами й підтримуючи наукові контакти із колегами-істориками західних університетів, Йосип Михайлович піддає аналізу не тільки вітчизняні й російські документи і матеріали, але й західнослов'янські, німецькі, британські, північноамериканські та французькі джерела.

ОТЖЕ КОЛАБОРАНТИ. ХТО ВОНИ? СКІЛЬКИ ЇХ БУЛО?

Скільки росіян воювало в рядах вермахту та військ СС у часи німецько-радянської війни? Свого часу для західних союзників це запитання стало далеко не безневинним, враховуючи, що на кінець жовтня 1944 року майже 30 тисяч росіян у німецьких одностроях появилися на території Франції, Голландії, Бельгії. Ходили чутки, що це був лише передовий загін величезної за кількістю зброї орди, якою командував відомий радянський генерал, що свого часу добровільно перейшов на бік німців.

Незважаючи на окупаційний режим, а отже й цензуру, численні французькі, бельгійські, норвезькі часописи стали пригадувати, що вже восени сорок другого у пресі нейтральних та альтернативних країн час від часу появлялися повідомлення, судячи з яких у Німеччині було створено багатотисячну визвольну армію, яка пліч-о-пліч вела з німцями збройну боротьбу проти більшовиків.

Ворог мого ворога – мій союзник ч.1

Ворог мого ворога – мій союзник

Природно, що першим союзником нацистів у війні з більшовизмом виявила готовність стати російська біла еміграція. Викинуті за межі своєї батьківщини й позбавлені того, чим вони володіли в Росії до жовтневого перевороту 1917 року, сотні тисяч білоемігрантів понад двадцять років чекали слушної нагоди поквитатися з комуністами за поразку в громадянській війні. Тепер багатьом здавалося, що цей час наступив.
Уже 1 вересня 1939 року глава Російського Загальновійськового союзу (РОВС) генерал А.П.Архангельський віддав наказ усім білогвардійським формуванням Європи й Північної Америки, що визнавали його зверхність, сповна виконати свій обов'язок перед Росією і тою країною, яка спільно з ними виступить проти більшовизму. Зрозуміло, що йшлося про Німеччину, а отже про боротьбу з Червоною армією на боці нацистів. Наказ вимагав від кожного білогвардійця «зарекомендувати себе з кращого боку, як це належить російському воїнству».

Ворог мого ворога – мій союзник ч.2

У другій половині березня 1943 року в середовищі військово-політичних кіл рейху стала поширюватися теза про те, що Росію здатні перемогти тільки росіяни. Належала вона генерал-лейтенанту Червоної армії Андрію Власову, який потрапив до німецького полону в 1942 р. Один з перспективних воєначальників Червоної армії, учасник оборони Києва (деякі нинішні автори називають його навіть героєм оборони Києва), а відтак Москви, опинившись у руках німців, Власов, дуже швидко зумів переконати їх, що готовий під нацистським прапором вести збройну боротьбу за повалення сталінського режиму в Росії і відродження цієї країни на європейських засадах. Гітлер і Гімлер не повірили Власову, але дали згоду на його участь у пропагандистській кампанії серед радянських військовополонених і комплектуванні з їх участю окремих східних батальйонів. Власов створив комітет, який у грудні 1942 року опублікував так  званий «Смоленський маніфест». Вперше від початку війни відомий радянський генерал, що свідомо став на бік нацистів, звернувся із закликом до мільйонів червоноармійців по той бік лінії фронту, до радянських військовополонених, що тисячами гинули в концтаборах, до остарбайтерів, що насильно були депортовані до рейху на примусову роботу - об’єднатися у боротьбі за нову Росію.

Козаки, Козаки ...

На початку XX століття в Росії існувало 12 козачих територій, кожна з яких мала своє військо. У 1912 році всі козачі війська налічували понад 4 мільйони людей, у тому числі 445 тисяч так званого «Служивого складу». Найбільшими за територією, населенням та популярністю були козацтва Донське (1,4 млн.чол.) та Кубанське (1,2 млн.чол ). Нагадаємо читачеві, що Кубанське козаче військо - це єдина формація українського козацтва, що збереглася до кінця російського царизму, тобто до 1917 року. Разом з тим, за півтора століття перебування у складі Російської імперії воно набуло багатьох ознак, властивих іншим козачим формуванням цієї держави.

Волиняки на Гринвічі

У британській пресі чергова сенсація. Після понад півстолітнього мовчання знято гриф секретності з великої кількості матеріалів та документів  англійської секретної служби періоду другої світової війни М-19, що стосуються окупації нацистами Нормадських островів – невеликого архіпелагу в південній частині Ла-Маншу. Острови Джерсі, Гернсі, Олдерні та Сарк – це єдина територія британської метрополії, котра впродовж п’яти років перебувала під гітлерівською окупацією.

Вони були захоплені вермахтом влітку 1940 року, коли німецькі дивізії досягли берегів Атлантики, без єдиного пострілу. Окупація пройшла досить «цивілізовано». Ті з жителів островів, хто цього захотів, мали змогу евакуюватися на центральний Альбіон, решта без опору перейшла під владу окупантів. Нацистське панування тривало до 15 травня 1945 року. Окупанти добровільно склали зброю й стали полоненими, а вчорашні поневолені – переможцями.

Історія минулої війни на Норманських островах так і залишилася б екзотичним прикладом цивілізованої війни для літописців другої світової, якби не чужинці, що, на жаль, внесли присмак «драматичної гіркоти» у калейдоскоп подій 1940-45 років.

Йдеться про майже чотири тисячі так званих slave-workers, тобто насильно пригнаних сюди нацистами робітників із поневолених рейхом країн, яким належало споруджувати горезвісний Атлантичний вал – низку фортифікаційних споруд уздовж атлантичного узбережжя на випадок англо-американського вторгнення. Як стверджують очевидці, а тепер – і розсекречені документи, ці люди опинилися тут у становищі, гіршому від плебеїв Давнього Риму, сформувавши особливу соціальну верству - рабів.

Інтерес до описуваних подій невипадковий. Серед тисяч полонених: іспанців, французів, поляків, югославів, африканців, навіть китайців,котрі опинилися не з власної волі на Нормандських островах під час війни, левову частку становили вихідці з України, і серед них наші земляки – волиняки.

Першу групу цих рабів ХХ століття склали військовополонені польської армії, котрих уже навесні сорок першого було відправлено у Францію, а згодом на вищезгадані острови, як дармову робочу силу. Маємо достовірні дані, що серед них було майже сто волинських українців, мобілізованих до польського жовнірства наприкінці серпня тридцять дев’ятого. Як відомо, у німецько-польській війні 1939 року в лавах польської армії проти німців воювало понад 200 тисяч українців. Доля багатьох із них виявилася гіркою, бо після 27 вересня 1939 року, коли цю війну офіційно було названо закінченою, більшість польських полонених стала автоматично «мобілізованими робітниками» і використовувалася гітлерівцями, як трудові ресурси. Працюючи по 12-14 годин на добу,перебуваючи у нелюдських умовах, ці люди від надмірної праці, голоду, холоду та жорстоких знущань десятками й сотнями гинули у нацистських катівнях.

На початку 1944 року на острови з України було перекинуто декілька батальйонів Російської визвольної армії (РВА) генерала Власова, що замінили німецьку берегову охорону – артилеристів, піхотинців і саперів. Німців, як більш надійних вояків, Гітлер послав на східний фронт. Власовцям було доручено охорону остарбайтерів. Як свідчать місцеві жителі, та й самі в’язні, ці «землячки» поводили себе особливо жорстоко зі своїми співвітчизниками. На щастя, тривало це недовго, бо влітку сорок четвертого більшість робітників було перевезено на континент для інших робіт. Залишилися лише сотні могил на землі та не менше тисячі у водах Атлантики,котрі навічно приховали злочини окупантів.

У 1961 році німці, французи та британці ексгумували рештки понад 300 остарбайтерів і готувались із почестями перезахоронити їх у міжнародному пантеоні жертв нацизму, спорудженому поблизу французького міста Монт де Юісн. Радянський уряд і його посольства у ФРН, Франції та Великобританії, яких офіційно попросили вирішити, де здійснити перезахоронення загиблих радянських  громадян, продемонстрували завидне ігнорування цих пропозицій і навіть не вважали за потрібне взяти участь у цій церемонії. Спрацювала, треба думати, відома теза Сталіна, що у ворожому полоні та концтаборах могли опинитися хіба що зрадники та боягузи.

У 1945 році більшість звільнених із нацистської неволі українців було організовано повернуто на батьківщину. Їх подальше життя виявилося далеко не безхмарним. Чимало з них перекочувало у сталінські табори, щоб «спокутувати працю на фашистів». Деякі, як відомо, не захотіли повернутися до СРСР і залишилися на Заході.

 Про тих наших співвітчизників, кого війна закинула на далеку британську землю, ми мовчали понад півстоліття. Продовжуємо мовчати й сьогодні, хоч і з дещо інших причин: не знаємо про них, або інформація про цих людей занадто неоднозначна.

Та прийшов час відкрити і цю сторінку драматичної долі українців періоду другої світової війни. Справедливо, об’єктивно. Матеріалу стає все більше. Ми не пов’язані волею влади та з її ідеологічними канонами та вказівками. Належить тільки терпляче, спокійно, зі справді наукових позицій розібратися у матеріалах, назвати речі своїми іменами, поставити усі крапки над «і».

                                                                 Йосип Пацула,

 доцент УДАВГ, голова обласної ради Конгресу української інтелігенції,

Роберт Морган,

 магістр історії, голова товариства дружби Свонзі-Рівне, Великобританія.

«Сім днів», 1996 р.,14 грудня.