15 лютого, 2017

ОТЖЕ КОЛАБОРАНТИ. ХТО ВОНИ? СКІЛЬКИ ЇХ БУЛО?

Скільки росіян воювало в рядах вермахту та військ СС у часи німецько-радянської війни? Свого часу для західних союзників це запитання стало далеко не безневинним, враховуючи, що на кінець жовтня 1944 року майже 30 тисяч росіян у німецьких одностроях появилися на території Франції, Голландії, Бельгії. Ходили чутки, що це був лише передовий загін величезної за кількістю зброї орди, якою командував відомий радянський генерал, що свого часу добровільно перейшов на бік німців.

Незважаючи на окупаційний режим, а отже й цензуру, численні французькі, бельгійські, норвезькі часописи стали пригадувати, що вже восени сорок другого у пресі нейтральних та альтернативних країн час від часу появлялися повідомлення, судячи з яких у Німеччині було створено багатотисячну визвольну армію, яка пліч-о-пліч вела з німцями збройну боротьбу проти більшовиків.
Водночас ширилися чутки, що в СРСР під командуванням генерапа фон Зейдліца-Курцбаха, одного з наближених до фельдмаршала Паулюса нацистських воєначальників, росіяни приступили до створення німецьких антигітлерівських збройних формувань, куди увійшли взяті в полон під Сталінградом німецькі солдати і офіцери.
У Великій Британії та США чутки про російські з’єднання вермахту незабаром набули реального звучання. Розвідка союзників не лише підтвердила достовірність, але й конкретизувала їх кількісний склад, озброєння, бойове завдання та морально-політичний настрій. Тому напередодні відкриття другого фронту штаб генерала Д.Ейзенгауера звернувся до радянських колег із запитанням, як їм вести себе стосовно росіян у німецьких одностроях. Москва гордовито відкинула цей запит, заявивши, що справжніх росіян у німецькому ополченні бути не може.

І тим не менше, за час від 6 червня до кінця жовтня 1944 р. понад 28000 росіян, що носили німецьку форму, опинилися в полоні у союзників. Недавня чутка тепер стала реальністю: німецькі івани тисячами, переважно без бою,стали йти в полон до англійців та американців. Після повторної консультації з Кремлем союзне командування стало розглядати їх типові формування вермахту та СС.

Питання, як могло статися, що така велика кількість росіян одягла німецькі однострої і збройно підтримала гітлеризм, взялися тепер розв'язувати та коментувати вже не стільки військові, скільки політики, ідеологи та психологи. Незважаючи на обструкцію, до якої вдалася радянська військово-політична команда, західні дослідники задовго до 8 травня 1945 року уточнили, що влітку 1942р. приблизно 500 тисяч росіян служили в німецькій армії, а на кінець того ж року їх кількість у рядах вермахту, СС та інших військово-поліційних І допоміжних формувань стала хитатися від 800 тисяч до 1 мільйона чоловік. А відомий французький історик К.К.Журадо стверджує, що їх кількість сягає півтора мільйона.
Росіянин став вагомою фігурою після німця, що під нацистськими штандартами погодився вести безкомпромісну збройну боротьбу проти Червоної армії, своєї держави та батьківщини.
Як і чому це могло статися?

Німецько-радянська війна від самого початку була збройним протистоянням двох наймогутніших тоталітарних імперій XX століття. Базуючись на антидемократичних ідеологіях, ця війна природно не могла не викликати внутрішнього морально-політичного, соціального та навіть релігійного спротиву обом диктаторським режимам. Та оскільки організованої опозиції у двох державах на початок вересня тридцять дев’ятого вже не існувало, то з настанням воєнних дій вступили в силу фактори, що притаманні саме збройному протиборству. Що стосується СРСР, то йдеться зокрема про масову здачу червоноармійців як російської, так і неросійської національностей у німецький полон, інтенсивний прояв дезертирства з рядів Червоної армії, активізації колаборантських тенденцій на окупованих гітлерівцями територіях і, нарешті, прояву та розгортання антибільшовицьких збройних формувань в рядах вермахту та військ СС за рахунок вчорашніх громадян.

  Україна, що зустріла світовий конфлікт розділеною територіально між СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією, не стала суб'єктом війни, а тому за міжнародним правом їй не можна нав'язувати ті звинувачення, які свого часу ставила повоєнна Феміда своїм численним співвітчизникам у Франції, Голландії, Польщі, Югославії, Росії. Перебування українців у складі радянської, польської, американської, канадської рівно ж як і німецької угорської та румунської армій, їх участь у бойових діях на тому чи іншому боці - це драматичний приклад історичної долі бездержавної нації, народ якої у кращому випадку шукав союзника в національно-визвольній боротьбі, а в гіршому, вів відчайдушну боротьбу за виживання.
Ставити знак рівності між українцями й росіянами, що співпрацювали з нацистськими окупантами, було б в однаковій мірі безглуздо як під кутом зору історії, так і міжнародного права і навіть моралі. Попри будь-які застереження у росіян була своя національна держава, уряд, армія, історичні традиції, на які посягнув агресор, чого не можна було сказати про українців.

Об'єктом нашого вивчення сьогодні стали ті росіяни, хто, в роки воєнного лихоліття з політичних, моральних чи інших причин одягнули гітлерівські  однострої і зі зброєю в руках вступили у боротьбу з Червоною армією та її прокомуністичними союзниками в Європі.
Наше дослідження базується на архівних, документальних, наукових  і частково мемуарних матеріалах, почерпнутих як із західних, так і східних джерел.

Друга світова війна коштувала людству понад 50 млн. життів, із них 21,8 млн. військових втрат та 28,2 млн. цивільних. За офіційними даними, що досі не визнані остаточними, СРСР втратив 27 млн. людей, Німеччина 6,5 млн.,Росія позбулася у війні 1 млн. 781 тис. мирних та 3-4 млн. на фронті, тобто її загальні втрати сягають приблизно 5-6 млн. загиблих. Принагідно нагадаймо, що це на 2-3 млн. менше ніж людські втрати України.
Пропонований нами аналіз проблеми не стане зрозумілим, якщо ми не торкнемося ще хоча б двох вагомих показників минулої війни.

За німецькими даними, під час так званої російської кампанії (1941-1945) у нацистському полоні опинилося 5231057 червоноармійців. Лише 1054820 із них (20,1%) дожили до Перемоги. Понад 61,5% за час перебування в полоні, померли або були замордовані.
У своїй колоніальній політиці гітлерівці повернулися до використання рабської праці мирного населення окупованих ними країн. З радянських територій, окупованих ними, було насильно вивезено на роботу до рейху 2,8 млн. осіб. 2,2 млн. з них (78,6%) були депортовані з України. З РРФСР, окремі області якої опинилися під нацистською п'ятою, примусового вивозу людей до Німеччини не було, оскільки ці землі входили у так звану прифронтову зону. І тим не менше, понад 200 тисяч росіян, що жили в Україні, Білорусі, Молдові та Литві, теж стали остарбайтерами.

На кінець німецько-радянської війни на території рейху перебувало 4 755942 радянських громадянина. Це були військовополонені, в'язні гітлерівських концтаборів, остарбайтери, а також учасники численних збройних та політичних формувань, що з різних причин вирушили на захід перед наступом Червоної армії. Згідно з таємною угодою, що була підписана в Ялті західні альянси зобов'язалися допомогти радянським органам репатріювати їх на батьківщину. І тим не менше, за радянськими даними, біля 10% цих людей навідріз відмовились повернутися до СРСР після війни. Кожен сьомий з них був росіянином і саме вони спільно з прибалтійцями та українцями склали кістяк радянської  еміграції у післявоєнний час.

Протягом довгих повоєнних десятиліть офіційна радянська пропаганда називала цих людей не інакше як зрадниками, запроданцями та колаборантами. Сталінська теза про те, що кожен червоноармієць, який  опинився у ворожому полоні, тим самим , вже зрадив батьківщину, а кожна цивільна особа, що опинилася на окупованій ворогом території, втратила політичну довіру радянської влади, надовго пережила свого автора. Ще в 1969 р., коли з ініціативи численних національних та міжнародних організацій у французькому містечку Монт Мішель було споруджено всеєвропейський пантеон жертв Другої світової війни, куди з усіх кінців материка було привезено і перезаховано останки загиблих ,у тому числі і декілька десятків тисяч радянських громадян, Москва навідріз відмовилася делегувати своїх представників на його урочисте відкриття.

Політичний термін, «колаборантство» (франц. collaboration - співробітництво) уперше з'явився у Франції, уряд якої в 1940 р. відмовився від опору нацистським агресорам і став на шлях державно-політичної співпраці з ними. Відтоді колаборантами в різних країнах стали й продовжують називати людей, які свідомо, на шкоду своїй батьківщині, обрали шлях співпраці з окупантами своєї держави. Зазначимо при цьому, що згідно з між народним правом далеко не всяка співпраця з ворогом кваліфікується як зрада, а отже й колаборантство. На підставі Гаагської конвенції 1907р., яку визнали чи не всі країни Європи, участь громадян окупованої ворогом країни в діяльності органів місцевого самоврядування, зокрема мерії, муніципального суду та поліції, не визнані злочином, оскільки ці установи покликані забезпечувати нормальну життєдіяльність та громадський правопорядок серед місцевого населення навіть під час окупації. СРСР, що не визнавав цих та ще багатьох їм подібних угод та конвенцій, наприклад, про військовополонених, інтернованих, політв’язнів, окремих положень щодо діяльності міжнародного Червоного хреста та інших, керувався, як відомо, своїми «революційними та класово-пролетарськими» едиктами.

І тим не менше, скільки існують війни, а отже й захоплення ворожих територій, має місце співпраця окремої частини населення з ворогом. Причин для такої співпраці історія знає чимало. Що стосується їх оцінок, то нерідко одна і та ж подія отримувала декілька, часто діаметрально протилежних інтерпретацій та оцінок.

Готуючись до німецько-радянської війни, обидві сторони цього конфлікту  у значній мірі розраховували на підтримку, сприяння та співучасть частини населення ворожої сторони. Гітлерівське керівництво при цьому покладало надії на традиційну у своїй загарбницькій політиці «п'яту колону», в даному разі на ту частину радянського населення, яка з різних причин мала бути незадоволеною комуністичним режимом, його економічною, соціальною, політичною, релігійною та навіть культурно-освітньою політикою. Розрахунок був при цьому на окремі національності, на російську спільноту. Москва, із свого боку, покладала такі ж надії на класову пролетарську солідарність німецького робітництва, і, в першу чергу, на його « бойовий авангард» - нелегалів-комуністів та лівих антифашистів. їх результативність виявилася далеко не адекватною.
Дописати коментар